«От і кінчається літечко – зітхнувши, подумала я, кусаючи запашне яблуко. Минають його останні теплі деньочки і вже ось-ось вступить у свої права золотиста осінь, несучи нові несподіванки».
Пригадувала все хороше, що подарувало мені це літо. Зустріч з давньою подругою, яку не бачила 3 роки – прогулянки, розмови, спогади. Також пригадалася поїздка до бабусі – в край безмежних лісів, з чудовим ароматом сосен. Здавалося, що ти відірваний від світу, тут немає ні телевізору, ні Інтернету, ні ще чогось штучно створеного, а відбувається безпосереднє спілкування з природою. Також поїздка до Києва, яка перевернула свідомість, дала наснаги далі боротися, не покладаючи рук, змушувала вірити в те, що Ми існуємо як нація і твердо тримаємося на ногах. Також ще пригадалися романтичні вечори – прогулянка при зоряному небі, також захід сонця. Це також змінило моє життя – додало якихось нових емоцій, переживань, вражень…
Також я раптом згадала про яблуко – таке соковите, запашне… Воно мені пахло дитинством – ці «терольки» - мої улюблені яблука. У них такий терпкий присмак, але вони надзвичайно смачні.
Також запах скошеного сіна – це теж нагадує мені дитинство. Коли ти стоїш на возі, тобі подають сіно – ти вдихаєш цей прекрасний аромат, на нього лягаєш, і забуваєш про все на світі…
А ще аромат змолоченого зерна. Коли його «косять» - це для мене як свято. Ти стоїш, дивишся за комбайном, як відбувається процес молотіння. От нарешті висипається зерно з бункера – таке враження, що це золото – те, що годуватиме нас протягом року. Коли збираємо його в мішки – беру в руки жменю і відчуваю його тепло… Складаю подяку Богу за врожай.
Такі приємні ці спогади… Але це минуле, а треба дивитися в майбутнє.
І що ж мене там чекає? Ніби нічого нового – все звичне, буденне. Вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Того року мене обіймав жах перед невідомістю, але водночас і цікавість. А вже коли звикла, то вже не має такої інтриги.
Але все-таки майбутнє відкриває нові обрії, дає інші можливості. Саме місто Івано-Франківськ надихає на нові подвиги – воно є надзвичайно націоналістичне. І я починаю потихеньку відчувати, що сама стаю більш радикальною у своїх поглядах і що від колишньої демократки нічого не лишається.
А з іншої сторони, що мене чекає: нові вибрики сусідки по кімнаті в гуртожитку, цікаві розмови з подругою-львівянкою, також чергові дискусії з крайньою націоналісткою – і це все формує, загартовує мене як особистість.
З самого дитинства мене привчали до добра, ніколи за зло злом не платити. Я так і виростала на таких принципах. Але з часом я почала прагнути справедливості, або «правильності», що все повинно бути так, а не інакше. Я не визнавала компромісності у деяких життєво важливих питаннях. Наприклад, чому я повинна робити так, якщо це сказав директор школи, а насправді це неправильно.
Саме це прагнення до справедливості і мене привело до того, що я стала жорсткою у деяких питаннях. Моя романтичність почала потихеньку зникати, розчинятися під впливом певних обставин і людей. Коли я поїхала на навчання до Івано-Франківська, то це проявилося відразу, адже несправедливості тут не бракувало. Я активно почала боротися зі Злом, хоча звісно воно не проявлялося в таких величезних масштабах.
В мене почала проявлятися нетерплячість до певних конфесій, людей якоїсь етнічної групи, адже я хотіла стояти нарівні зі всіма, адже так ПОВИННО бути. Але ж я потихеньку забуваю, що де край, там свій звичай, і що я не господар на гуцульській землі, як і вони не на волинській. І тут на думку спадає цитата із роману Юрка Покальчука «Озерний вітер»: «Добро і Світло не можуть існувати без Морока і Зла. Бо ніхто б не розумів, що таке Добро, якби б не було Зла». Мене ще трішки заспокоїло, хоча ненадовго…
Я вже доїдала своє яблучко, а разом з ним поверталася у реальний світ, з надією і вірою на світле майбутнє, яке широко відкривало переді мною свої двері…

P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.