Як Ви зрозуміли з заголовку, що мова піде про владу – найболіснішу сторону життя українського народу, яку ще називають певним класом суспільства. Отже, Україна за формою державного правління є парламентсько-президентською республікою, а державний устрій у нас – демократія. Загальновідомо, що це є народовладдя. Щоправда, в подальшому на ділі, це не дуже видно. Звісно, ми «управляємо» державою, вибираємо людей, які займають владні крісла. А потім чомусь лишаємося невдоволеними, але ж ми правимо балом, значить вийшли з нас погані організатори процесу. І не слід тут когось звинувачувати - це наших рук справа…
Але це таке – політика. А ми люди, які далекі від неї. Як будемо поближче до структур, якими «керуємо», то може і розбиратимемося. Але не хвилюймося. Це буде не скоро, якщо це взагалі можливо.
Але щодо взаємовідносин у суспільстві, то все далеко не просто. Ми звикли більше цінувати чуже ніж своє, адже воно нібито краще. Або якщо стосується відповідальності, то з точністю до навпаки: «А я що? Є ще й гірші за мене». Так і живемо: або заздримо, або намагаємося себе виправдати. Зазвичай, легше рівнятися на гірше ніж на краще. Така вже українська ментальність. А нам і з такою добре. То навіщо щось змінювати? Вже як так звикли, то хай так і буде. В нас хронічна боязнь змін, точніше якоїсь відповідальності: «Моя хата скраю – нічого не знаю».. А раніше було так: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю». Але це було колись….
Людина звикає до всього, навіть до болю, з ним теж «вживається», якби це парадоксально не звучало. А боляче буває таки досить часто. Коли покладаєш надії, а вони не оправдовуються. Коли люди, які мають якийсь певний авторитет, різко падають в твоїх очах. Це несправедливо, жорстоко і боляче…
Але я відійшла від теми. Хочу сказати зараз про владу в менших колах, «на місцевому рівні». Наприклад, візьмемо будь-яку організацію, маємо певний склад колективу. І незалежно від кількості, необхідно приймати певні рішення. Перед людьми ставлять проблеми, вони потребують певного вирішення. Але оскільки в нас демократія, то говорити може кожен і висловлювати свою позицію. Але з цього всього важко дійти якогось консенсусу. Звісно, можна висувати якусь пропозицію і голосувати за неї, і якщо назбирається більшість. То вона прийнята. Але людей може бути тисячі і відповідно стільки ж думок, або їх відсутність. І взагалі в результаті це все перетворюється на балаган, або на сучасний лад – на парламент. Але це знову політика – чомусь мене туди все тягне…
Отже, треба ж якось, щоб була згода. А як це зробити? Тому вибирають певних людей. Які від імені всієї структури прийматимуть рішення. Їм легше знайти спільну мову. Я особисто не маю нічого проти такого принципу. Але деколи доходить до абсурду…
Христос сказав : «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я. там я серед них» (Мт.18:20). Так це він6 сказав про Церкву. Але якщо це трактувати з точки зору управління чи прийняття рішень, то виходить досить таки цікаво. Ніби ідемо за настановами Христа, але водночас і проти. Зрозуміло, що в «ім’я» Господа, але ж не проти людей. Які намагаються допомогти.
Ви скажете, що якось це заплутано і складно. Погоджуюсь. Тому пояснюю детальніше. Людей, які приймають рішення ніби обирають самі члени організації, тобто так як народ обирає владу. Але разом з владою автоматично виникає опозиція.
Але за тією ж самою «політикою», це ті, хто ідуть проти влади. Але в даному випадку все виходить навпаки. Ті люди. Які лишились поза «владою» намагаються якось підтримати, допомогти, але їх думки не завжди співпадають з «верхівкою».. Чомусь так виходить, що вони бажають «зла», тільки далеко не всій організації, а просто «псують» репутацію певних людей.
Але деякі з опозиції висловлюють відкрито свою позицію, хоча вона іншим не дуже подобається. А влада звинувачує їх в тому, що вони ідуть проти колективу. Організації. І якими ж абсурдними способами, без усяких вагомих доказів, ще й підпільно. Деколи це просто обурює!
Але знову ж таки ж є інша сторона медалі. У кожної організації є людина, яка керує нею. На ній лежить основна відповідальність за всю структуру. А як приходиться в такий ситуаціях цій людині? Повірте. Що далеко не легко. Називається. «між двох вогнів». З одного боку, керівник має підтримувати владну верхівку, адже в її руках «доля» організації. А з іншого – «опозиція». Деяка її частина бажає добра, але… Життя не таке просте, як здається.
Тут знаходяться заколотники, які намагаються скинути керівника, тільки невідомо кому вони цим роблять краще. Не думаю, що собі. Адже в такій структурі керувати зможе не кожен. Там можливо є інші мотиви, але… Ні, до політики більше не повертаюся. Всім не будеш добрим. Тим більше, що потім за все прийдеться відповідати…
І наостанок я все-таки хочу наголосити на тому, що Христос сказав: »Збудую мою Церкву, що пекельні врата її не подолають»(Мт.16:18). Задумаймося над цим, намагаймося триматися дружно, жити у злагоді, підтримувати один одного, тому що ми ВСІ ідемо в ім’я Господнє і Він допоможе нам у всіх добрих намірах.

P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на мою електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів!