«Але уразить їх Бог стрілою.
Несподівано стріла Божа вдарить їх.
Вони покарають себе своїми ж словами.
Всі, хто бачить їх, відійдуть від них…»
(Пс.63:8-9)

У селі на заклик церковної громади
Знову зібрали Чорну Раду.
Таку нещадну і криваву,
На якій ворогів собі обирали…

І тут піднявся старий сотник –
Потряс своїм сивезним чубом:
«Де криється отой мерзотник,
Якого нині ми погубим?»

І закричала дико вся громада:
«Його немає, знов його немає.
Хай наш суд справедливий його покарає,
Бо справжню провину лише він і знає..

Гетьман було їй щось сказати,
Та всі почали ураз горлати,
Що треба хама негайно скидати,
Щоб на потім цю справу не відкладати.

Він знав про їхні плани,
Давно вже знав – лиш не сказав,
Бо не хотів нових скандалів,
І всю гниль за душу заховав…

До нього донеслось: «В останній раз
Ми кличемо його до нас.
Якщо не виконає цього наказу,
То знищимо його відразу!»

Через тиждень знову зібрались,
І свою підлість ще із входу показали –
Лукаво посміхатись стали,
Немов рішення уже давно мали.

Гетьман знав, що треба щось робить,
Бо не можна це усе отак лишить.
Але як далі з їхньою ненавистю жить,
І добро продовжувати їм чинить?

Він думок їх вже не чув –
Лише цей гамір чув.
Оцей безглуздий гул,
А з них так і сипався мул…

Негідник стояв вже перед ними –
Вони пожирали його злосними очима.
Позаду залишились всі його пориви,
Хоч були вони як добрими, так і злими…

Вони суд вчинили –
Так як їх біси навчили.
Ніби помилки і не зробили,
Та щось нове почати не зуміли…