Її вели на страту. Сьогодні був останній день Її життя. Вона намагалася прогорнути весь свій недовгий шлях, листаючи сторінку за сторінкою, чим далі перегортала, тим страшніше було видовище...
Українка йшла спокійно, не показуючи ні болю, ні страху. За Нею йшла «червона стража» (як Вона називала) з автоматами і покрикувала час від часу, штовхаючи в спину: «Шевелись быстрее!». А вона не зважала, Вона і так знала, що це останні хвилини Її життя.
Перед очима стояв той червоний прапор її мучителів. Та не тільки Українки, але і всього ЇЇ народу. Вона тепер збагнула чому в них такий прапор. Він відповідає всій їхній сутності – він червоний від людської крові...
Їй згадалося своє прізвисько – Українка. Як гордо воно для Неї звучало. Це Її так назвали чиновники з КГБ. Дали його за те, що дуже захоплювалася творчістю своєї землячки Лесі Українки, і оскільки була вчителькою, то займалася «пропагандою» її творів, пояснювала справжню глибину, розповідала правду про життєвий шлях. Тепер чула від катів насмішливе: «Ну что Украинка? Украина стала независмой, ты это сделала?» і пролунав дикий регіт.
Стиснуло в грудях, але вона трималася з останніх сил. Згадала Христа, який зносив ще більші муки, йому було ще важче. Нарешті наближалися до Її «могили». Це була глибоко викопана яма, в яку сьогодні мали скинути тисячі таких як Вона. Народу зігнали сюди багато. «Ось тут сьогодні в черговий раз попрощаються з тобою ненько-Україно, твої діти, твій цвіт» - майнуло в голові.
І тут раптом Вона побачила свою доньку, Ганнусю (так звати доньку) привели з колонії, щоб вона побачила яка її в майбутньому чекає доля, якщо не «покається». Вона відразу побачила як ведуть її любу матусю і в її очах заблищали сльози: це виявляло її радість, і смуток водночас. Вона три місяці не бачила маму і знала, що ця зустріч буде останньою.
Очі донечки кричали: «За що Вас, мамо?». А Українка відповідала їй подумки: «За Україну, за Бога. Молися, доню...».
Очі Українки були навдивовижу щасливими – Вона знала, що саме зараз має закінчитися Її мука. Але то страждання за Її Україну, за Її віру. Вона цим не намагалася вихвалятися, просто Вона йшла проти всіх, якби це безглуздо не звучало. Мала собі за гасло: «І один у полі воїн, якщо він воїн...».
Вона не знала, що через якихось 40 років, повстане та Її незалежна Україна, а ще через 20 років її віддадуть добровільно загарбникам. І що тоді ніхто не піде на захист, а як хтось і знайдеться, то почує іронічний сміх у спину і запитання: «А навіщо? Вже раз боролися, це нічого не дасть....»
Але Українка цього не знала. Вона вірила, що буде та Велика Україна, вона сподівалася на Божу допомогу.
Намагалася згадати як тут опинилася. Одного здавалося звичного дня прийшла до школи і готувалася до уроку української літератури, який мала проводити у сьомому класі. Темою уроку була творчість однієї з найталановитіших поетес українського народу – Лесі Українки. Вона наполегливо готувалася до цього уроку, адже дуже любила творчість цієї геніальної жінки. Десь далеко в глибині душі відчула, що щось не так. Ніби щось мало трапитися. Намагалася відігнати свої тривожні думки. Адже в неї є ще зовсім юна донечка, яку виховувала сама. Її чоловіка як «врага народа» вивезли до Сибіру. Більше вона з ним на цьому світі і не бачилася…
А дівчинці тільки чотирнадцять… Красуня – вся вродою і характером вдалася в маму. Ця руса коса і очі кольору небесної блакиті. Вона з самого дитинства зростала у дусі всього українського. Знала, що в їхньої сімї нелегка доля, адже вони «не вигідні» для держави – бо борються за те, чого ці тирани найбільше бояться. В молитвах завжди просила Бога найперше терпіння, бо розуміла, що буде дуже важко. Боялася, щоб не розгубитися, не здатися. Розуміла, що велика надія покладається на таких як вона, на молоде покоління, якому не повинна бути байдужою майбтня доля Української держави. Була навчена тому, що потрібно бути обережною, адже якийсь невиваженй крок і можна поплатитися життям. Треба все заздалегідь продумувати в деталях, щоб задум здійснився. Важко було працювати в підпіллі, але інакшого виходу не було – так складалися обставини…
Українка вела урок як завжди – натхненно. З захопленням розповідала цим ще зовсім не обізнаним по життю діткам про неймовірний талант великої поетеси і письменниці¬ ¬Лесі Українки. Наголошувала на її любові до Батьківщині, на те, що вона, незважаючи на страшну хворобу, писала свої твори, як їй то важко не давалося, бо переносила нестерпні муки. Порівнювала її з теперішньою Україною і українцями. Казала, що наша держава зараз не в найкращому становищі, адже вона не є самостійною, і її гноблять і намагаються зрівняти зі всіма. А українці не повинні цього допустити. Вони повинні боротися за її суверенітет, за її волю, щоб мати змогу жити у СВОЇЙ державі, і ні перед ким не прогинатися, не вислужуватися, а бути самими собою – УКРАЇНЦЯМИ. Також наголошувала на тому, що цей шлях буде досить нелегким – багато людей зламаються, загинуть, зрадять… Але все рівно це не повинно нас зупинити. Потрібно просити в Бога допомоги, а Він милосердний, не залишить наш народ у важку для нього мить – покаже правильну дорогу…
Сорок пар дитячих оченяток уважно слухали свою улюблену вчительку – вони вірили кожному її слову, бо Українка мала дар переконання. У їхніх головах вимальовувалися картини нелегкої боротьби – вони були окрилені надією… Та ще не знали, що досить скоро їй обламають ці ніжні крила, і будуть жорстоко катувати реальністю. Але поки що вони поспішали додому, щоб розповісти рідним як у них минув цей урок…
Це було невеличке селище – вісті тут розліталися шидко, немовби їх несла з собою нечиста сила. Деякі батьки вдома пораділи, що дітей вчать бути справжніми українцями, інші – радили так не захоплюватися словами цієї вчительки, бо ніщо все одно з цього не вийде, хоч в душі розуміли, що це необхідно, бо і самі були українцями. А ще одних просто обурила поведінка цієї «нахаби» – як вона може проводити серед ще зовсім неосвічених дітей таку недолугу пропаганду? Хто вона така взагалі? Яке вона має право чомусь навчати? Безумовно, що це «враг народа». Вона така ж як і її чоловік. Негайно потрібно звернутися до органів влади, щоб вони розібралися з цією активісткою. Щоб і духу її тут не було – хай котиться до свого чоловіка до Сибіру – хай там боряться за «свою любимую Украину». А ще краще – розстрілляти! Нема людини – немає проблеми.
А ці ж вірні служителі, собаки-підлизувачі радянської влади були теж українцями за походженням. Хоча за вчинками вони гірші, ніж яничари. Думали, що якщо вислужаться перед цими нелюдами, то їхнє життя буде солодким як мед. Але не знали, що якщо вони вже будуть непотрібними у ролі псів-донощиків, то їх теж приберуть…
А далі все за звичайним сценарієм – арешт, допити, знущання як моральні так і фізичні. Також затримання її доньки – як потенційного «врага народа». Вирок заготовлений був ще до арешту Українки – відразу після доносу. Бо такого нечуваного зухвальства тут вже давненько не було. Але для цих «істот» знущання просто приносило насолоду. А також вони боялися, адже могли втратити свої теплі робочі місця і розкішне життя.
Ось тому вона і тут. Велися вже останні приготування перед стратою. Українці не було страшно. Вона була зосереджена на молитві. Просила в Господа, щоб Він врятував від погибелі Її донечку. «Господи, я не прошу у Тебе для собі помилування, я загину – я до цього готова кожну хвилину. Але зглянься хоча би над моєю Ганнусею. Вона страждає не з своєї власної волі – вона повинна відбути моє покарання. Не дай їй невинно страждати. Згадай свою Пречисту Матір, як Вона страджала, бачачи твої нестерпні муки, розуміючи, що Ти не винен. Так, Вона знала, що ти це робиш для спасіння всього людства. Але моя донечка ще зовсім юна – вона, може, просто не перенести цього випробування…». Українка знала, що Господь чує її молитву – вона це відчувала серцем. Їй відразу стало легко на душі, ніби після щирої сповіді, тепер вона зрозуміла, що справді готова померти…