Царство Небесне і вічная пам’ять...

Природа сумує за тобою –
Плаче дощовою сльозою,
Хоч людина і повинна помирати старою,
Та пам’ять про неї має бути вічно молодою…

Останні живі квіти,
І, засмучені трагедією діти,
Верба похилила золотистії віти,
Усі прощаються з тобою назавжди.

З могили ти уже не встанеш,
І рукою по рідній землі не проведеш,
Зате з неба на нас грішних поглянеш,
І душею додому помайнеш.