Трапляється іноді, що життя дає нам спостерігати, як сьогодення перекликається із старовиною, дивним чином повертаючи нас мислено у часи, які ми залишили далеко в минулому або уявно роблячи нас очевидцями подій, про які ми лише чули чи прочитали. Історичні документи Михайлівського Золотоверхого монастиря свідчать, що до найголовнішої святині обителі — мощів святої великомучениці Варвари постійно приходила величезна кількість паломників: черга бажаючих прикластися до мощів заповнювала не тільки храм, але й площу далеко перед собором та не зменшувалася довгий час. Подібне явище переживає в наш час золотоверха святиня тоді, коли посеред храму на прикрашеному пишними квітами аналої виставляється для загального огляду та шанування ікона Пресвятої Богородиці Діви Марії, Яка тримає у своїх руках розпростертий омофор. Покрова Божої Матері… За десять років існування відродженого Михайлівського Золотоверхого собору особливе шанування Богородиці саме у цей день стало вже постійною традицією. Поряд із величним святом Воскресіння Христового, храмовим празником монастиря — Собор архістратига Михаїла та всіх небесних безплотних сил — святкування Покрови приносить ще один врочистий день в життя обителі, коли храм зранку і до закінчення вечірньої служби наповнений прихожанами.

Свято Покрови має давню історію. Будь-який опис події, що складає головний зміст свята (а треба сказати, що різні джерела розповідають про неї з деякими відмінностями) пов’язаний із Константинополем та з іменами преподобного Андрія Юродивого і його учня Епіфанія. Початок Х ст. в історії Візантії позначений нападами ворогів на країну. У 903 р. під час облоги Константинополя міщани молилися у Влахернській церкві, благаючи заступництва Богоматері перед лицем страшної неминучої небезпеки. У тому храмі зберігалися риза, покривало на голову (мафорій) і частина пояса Пречистої Діви Марії, перенесені сюди з Палестини у V столітті.

Мимоволі уявляється красивий храм, прикрашений із пишнотою, властивою візантійській традиції, і стурбована християнська громада, що гуртується в єдиному молитовному пориві: «Пресвятая Владичице, Богородице, спаси нас!» Хіба можна було припустити думку, що Цариця Небесна не зглянеться на прохання? І Вона милостиво відповіла на прохання вірних, навіть більше того: Сама явилася в храмі, щоб переконати у Своєму заступництві. Не всі сподобилися бачити в минулому або уявно роблячи нас очевидцями подій, про які ми лише чули чи прочитали. Історичні документи Михайлівського Золотоверхого монастиря свідчать, що до найголовнішої святині обителі — мощів святої великомучениці Варвари постійно приходила величезна кількість паломників: черга бажаючих прикластися до мощів заповнювала не тільки храм, але й площу далеко перед собором та не зменшувалася довгий час. Подібне явище переживає в наш час золотоверха святиня тоді, коли посеред храму на прикрашеному пишними квітами аналої виставляється для загального огляду та шанування ікона Пресвятої Богородиці Діви Марії, Яка тримає у своїх руках розпростертий омофор. Покрова Божої Матері… За десять років існування відродженого Михайлівського Золотоверхого собору особливе шанування Богородиці саме у цей день стало вже постійною традицією. Поряд із величним святом Воскресіння Христового, храмовим празником монастиря — Собор архістратига Михаїла та всіх небесних безплотних сил — святкування Покрови приносить ще один врочистий день в життя обителі, коли храм зранку і до закінчення вечірньої служби наповнений прихожанами.

Свято Покрови має давню історію. Будь-який опис події, що складає головний зміст свята (а треба сказати, що різні джерела розповідають про неї з деякими відмінностями) пов’язаний із Константинополем та з іменами преподобного Андрія Юродивого і його учня Епіфанія. Початок Х ст. в історії Візантії позначений нападами ворогів на країну. У 903 р. під час облоги Константинополя міщани молилися у Влахернській церкві, благаючи заступництва Богоматері перед лицем страшної неминучої небезпеки. У тому храмі зберігалися риза, покривало на голову (мафорій) і частина пояса Пречистої Діви Марії, перенесені сюди з Палестини у V столітті.

Мимоволі уявляється красивий храм, прикрашений із пишнотою, властивою візантійській традиції, і стурбована християнська громада, що гуртується в єдиному молитовному пориві: «Пресвятая Владичице, Богородице, спаси нас!» Хіба можна було припустити думку, що Цариця Небесна не зглянеться на прохання? І Вона милостиво відповіла на прохання вірних, навіть більше того: Сама явилася в храмі, щоб переконати у Своєму заступництві. Не всі сподобилися бачити явлення вятого Андрія Юродивого.

Угодник Божий Андрій з трепетом споглядав невимовне видіння і запитав у Епіфанія, свого учня, чи бачить він це також. «Бачу, святий отче, і жахаюся» — відповів учень, бо і йому відкрилося видіння його вчителя. Опис події свята Покрови наводить слова молитовного звертання, яке чув Андрій Юродивий з уст Пресвятої Богородиці. Звертаючись до Свого Сина, Пресвята Діва просила: «Царю Небесний, — говорила Богоматір, стоячи у повітрі, оточена ангельськими силами, — прийми кожну людину, що молиться Тобі і призиває Моє ім’я на допомогу, щоб ніхто не відійшов не вислуханим і без нічого». Святі Андрій та Епіфаній, що удостоїлися бачити молитву Богоматері, довгий час дивилися на чудесний омофор, простелений над народом у храмі, і славу Господню, яка сяяла блискавкою. Поки було видно Богородицю, то й покров Її залишався видимим, коли ж Вона відійшла, зникнувши з очей, покров Її став невидимим, та, забравши його з Собою, Богородиця натомість залишила благодать заступництва.

Ця надзвичайна подія стала причиною святкування, яке було місцевим святом Константинопольської Церкви приблизно до середини XV століття, коли після падіння Константинополя у 1453 році і свято поступово забули. Встановлення свята в нашій Церкві сягає своїми коренями ХІІ століття, а то й набагато ранішого часу, якщо врахувати, що візантійська літературна пам’ятка «Житіє преподобного Андрія Юродивого» була відома уже в Х столітті на Русі.

Встановлення свята саме в день 14 жовтня за новим стилем церковні дослідники пов’язують ще із вшануванням пам’яті преподобного Романа Солодкоспівця, котрий на честь Богородиці написав велику кількість похвальних гімнів, що стали частиною богослужінь з нагоди Богородичних свят. Цікаво, що часто в описі життя Андрія Юродивого агіографи називають його вихідцем із слов’янських країн.

Ким же він був насправді? Історики вважають, що він за походженням був скіфом-слов’янином з півдня. Разом з іншими невільниками опинився в Царгороді в одного багатого пана. Тут дізнався про християнське віровчення і всім серцем возлюбив Господа. Роздумуючи над словами святого апостола Павла: «Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні» із першого послання до коринф’ян, Андрій почав поводитися, як нерозумний-юродивий, звідси і його назва. Діставши від пана свободу, він багато часу проводив у молитві й читанні святих книг.

Щодо точного часу його життя, то важко дати однозначну відповідь. Думки істориків розділилися. Одні кажуть, що святий Андрій жив за панування імператора Льва І Великого (457–474), тобто у V ст., більшість відносить роки життя святого Андрія до часів царювання імператора Льва VI Мудрого (886–911), тобто на початок X ст. Візантійське «Житіє» оповідає, що один із воєвод імператора на ім’я Феогност під час виконання своїх обов’язків у слов’янських країнах придбав невільників, серед яких був і згаданий Андрій. На той час він був юним хлопцем, привабливим і розумним. А тому господар прихильно поставився до нього, навчив читати, особливо Священне Писання грецькою мовою. Це й визначило подальшу долю майбутнього святого. Господар, бачачи юродство свого слуги, хотів допомогти йому позбавитися недуги, як він думав. Андрія кілька тижнів насильно тримали в храмі святої мучениці Анастасії, та не досягши успіху в задуманому, Феогност змушений був відпустити Андрія з миром. Далі життя святого було міцно пов’язане із перебуванням в храмі, а тому й не дивно, що саме йому і його учневі відкрилося видіння, що стало проявом заступництва Божої Матері, оспіваного в церковному богослужінні.

Руська земля прославляє Божу Матір ради Її всечесного покрову здавна. Храми освячені на честь цього свята відомі, принаймні, із ХІІ ст. В «Пролозі» того часу міститься запис про встановлення особливого свята з цієї нагоди: «І ось коли почули ми, то замислилися, як таке страшне і милостиве видіння, що переважає наші сподівання на заступництво, перебуває без святкування… І забажали, щоб не залишився без свята Святий Покров Твій, Преблагая». В одній із стихир свята сказано: «З чинами ангелів, Владичице, з чесними і славними пророками, із верховними апостолами і з священномучениками, і з архієреями за нас, грішних, Богу помолися, що в Руській землі свято Твого покрову прославляємо».

Часи козаччини в Україні теж невіддільні від шанування Божої Матері-Покровительки. До Її заступництва особливо зверталися запорізькі козаки. В Україні навіть виник особливий іконографічний тип святкування — козацька Покрова, де зображено Божу Матір, Яка омофором покриває козацьку старшину, духовенство, народ, що з мольбою звертаються до Неї. Такого типу фреска є і у Варваринському приділі Михайлівського Золотоверхого собору.

В 1659 р. задовго до заснування Нової Січі, запорожці звели на Чортомлицькiй Січі церкву на честь Покрови Богородицi. Значно поширилось вшанування Покрови в період Нової Січі. Вже у 1734 р. на честь цього Богородичного свята було закладено січову церкву, а взагалі в 1734–1775 рр. на Запорозьких Вольностях існувало більше десяти храмів на честь Покрови Пресвятої Богородиці.

Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородиці має кілька причин. По-перше, Покрова, символізуючи захист християн в їх боротьбі з мусульманами, виявилася найбільш близькою для козаків, які проголошували гасло захисту православної віри. Крім того, часте перебування у військових походах, постійна небезпека з боку сусідів спонукали запорожців звертатися за допомогою i заступництвом небесних сил. Шанування Покрови було якнайкраще пристосоване до вимог такого життя. В період Нової Січі, коли на права Війська Запорозького вівся наступ з боку російського уряду, Покрова стала символізувати для козаків захист від зазіхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в іконах, створених у другій половині XVIII ст.

14 жовтня минулого року на майдані перед собором Софії Київської відбулося велелюдне зібрання. Святійший Патріарх Філарет разом із архієреями та духовенством звершив читання акафісту Покрові Божої Матері. І хочеться думати, що як і тоді у Влахерні, в той далекий для нас час, так і тепер Цариця Небесна милостиво покрила своїм омофором щирий в молитві український народ, захищаючи від бід і скорбот та нападів супротивників, що видимо і таємно повстають проти нього. Хто знає, можливо, якась праведна людина і тепер сподобиться побачити, як за молитвами єдиної Христової громади Божа Матір у сяйві слави зійде видимо, даруючи мир і злагоду народу України.

«Радуйся, Радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором!»
архімандрит ЛАВРЕНТІЙ,
«Голос Православ’я»