Черги православних свят. За Різдвом, Водохрище. От вже і великій Піст, Великдень, Трійця. Тягнуться низки людей до Храму. Благо, є куди тепер.

 А в мене перед очами картина ще з такого далекого дитинства – за великім гарним снігом, на горі, купи почорнілих, розбитих дощами й часом цеглин. Залишки колись такої гарної Церкви.

 Радянський час: піонерський галстук, комсомольський значок. Повезе, так і партійний квиток у кишені. Все в червоному кольорі. Крім душ людських. Та й хто про них згадував тоді?

 Мені, мабуть, повезло більше інших. Ледь прокинувшись, чую тихий бабусин голос, людину істинно віруючого, причому віруючого відкрито, що було рідкістю в ті часи: «Господи, помилуй…», і імена всіх близьких. Не боячись, не соромлячись, вона молилася, замолювала всі наші гріхи, просила Бога за нас.

 Ненав'язливо, як казку, розповідала розповіді з Біблії й просила: «Хлопчиська, ви хоч «Отче наш…» вивчіть». І ледве чутно додавала: « Без сповіді і Причастя, як жити?»

 Рано або пізно майже кожній людині прийде час і бажання піти в Храм, запросить душа. Часом, занадто довгий цей шлях. Щось заважає, чогось бентежишся. А душа болить, томиться, що втомилася й спустошена, і ти йдеш.

 І виявляється, багато чого ще пам'ятаєш із тих розповідей, і спливе, видалося, забуте: «Пресвята Трійця, помилуй нас! Господи, очисти гріхи наші…»

 Молишся й почуваєш себе причетним до чогось великого, Врочистому й світлого. І стають перед очами два простенькі хрестики, мій і брата, в ящичку стародавньої скринькі. І радієш щиро, коли випадково почуєш голосок підростаючого сина, що сидить в ванній, і обливає себе теплою водою: «Ну, з Богом, Іванко». Запам'ятав, повторює. Виходить, не все ще загублене.

 Суєтність життя, нестача часу, немає ні години зайвого постояти на загальній молитві? Всі так. Але ж завжди найдеться хвилинка, щоб, зупинивши свій біг, подумки вимовити: «Господи, Ісусу Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного».