Гарна сьогодні днина: сонячно, ще не надто холодно, але вже і не спека – якраз така погода як я люблю. Так приємно прогулюватися парком, шурхотіти опалими листочками, милуватися «різнобарвними» деревами, і просто вдихати аромат осені. А ці наречені також вносять розмаїття у буденність - роблячи її святом, яке схоже на казку. Хоча це так тільки на перший погляд…
- «Правда, пані, гарна картинка?» - наче крізь сон долинув до мене чоловічий голос
- «Що Ви сказали?» - розгублено запитала.
- «Файно є, правда?» - з посмішкою повторив своє запитання юнак, підійшовши ближче.
- «Як Ви мене назвали?»- вже впевненіше поцікавилася.
- «Пані. Я перепрошую, якщо щось сказав не так…» - якось трохи по-зверхньому відповів незнайомець.
- «Та я взагалі-то не пані» - нахабно відповіла.
- «Ну добре, чарівна панянко» – розсміявшись, сказав він.
- «А що Вас власне розсмішило? Я не пані, і не панянка. Не називайте мене так, будь ласка» - ще нахабніше огризнулася.
- «Значить Ви немісцева» - припустив юнак. «А дозвольте поцікавитися, Ви звідки родом?»
- «Волинянка я» - з гордістю відповіла. «А Ви?» - запитала інстинктивно, хоча мені було абсолютно байдуже.
- «А я з Гуцульщинини. З Рожнятівського району. Я звуся Йван. А Вас як?» - продовжуючи посміхатися, відповів хлопчина.
- «Мене звати Ліза» - відповіла, ледь стримуючи сміх. Рожнєтівський район, в мене з ним немало асоціацій. А ще цей парубок так вимовив. Мені вже стало цікаво, що буде далі, адже виявилася чудова можливість повеселитися.
- «Дуже приємно, Лізо. Як пишитеся?»
- «О, моє прізвище важке для запам’ятовування, особливо Вашим землякам, і взагалі це несуттєво» - трохи з насмішкою відповіла.
- «Отже, дівчино Лізо, заміж збираєтеся?» - наслідуючи мій тон, запитав Йван
- «А з чого це Ви взяли, Йване?» - обурилися я. «Дівчино, Лізо» - теж собі таке придумав. «Ой Йванку, ти мій, Йванку, сорочка вишиванка» - ця пісня не про нього, але то таке.
- «Стоїте, так зачаровано сі дивите на молоді пари, значить Вас це захоплює, а відповідно маєте намір наслідувати їх» - спокійнісінько відповів парубок.
- «Та що Ви! – засміялася я. Просто лічу скільки вже сьогодні побачила молодят. А то за прикметою, якщо багато побачиш наречених, то будеш мати удачу і щастя на весь наступний рік» - відбрехалася я. Такий логічний висновок зробив, ну прямо, як Арістотель…
- «І що будете щасливі? Скільки Ви налічили?» - цілком серйозно запитав Йван.
- «Але Ви і наївний! Ведетеся на таке. Це я просто так сказала, немає ніякої прикмети, просто моя власна вигадка» - задоволено посміхаючись, сказала.
- «Ага, значить розіграти мене вирішили. А якщо серйозно, то Вам подобається ця краса?» - загадково запитав юнак.
- «Якщо подивитися здалеку, то так. Це так приємно, світло, урочисто… Але насправді це так не є.».
- «Як воно є насправді це, напевне, діло третє. Кожен виходити заміж саме так – це ж такий вже звичай. Це Ви зараз так говорите, а потім, як будЕте стояти у такому вбранні, то забудете про цю розмову, і виглядатимете неперевершено…»
- «Я не хочу виходити заміж у цьому вбранні. І щодо звичаю, то Ви помиляєтеся, це не властивий українцям звичай, це взято з Заходу.» - впевнено відповіла.
- «А у що Ви будЕте вбрані на власному весіллі?» - зі здивуванням запитав парубок
- «У український національний костюм» - з гордістю сказала.
- «Так у нас на Гуцульщині це використовують при святкуванні весілля. Але не в самий день взяття шлюбу, а ще перед тим, коли вбирають деревце…» - виправдовуючись сказав Йван
- «Та я знаю, це не лише на Гуцульщині такі звичаї» - перебивши Йвана, сказала . «А я хочу бути в такому вбранні і в день самого святкування, вінчатися, розписуватися. І ще у мене замість автомобіля буде карета» - замріяно сказала.
- «О, у Вас напевне, буде дивовижне весілля» - з захопленням сказав юнак.
- «А, можливо, годі про моє весілля!» - настійливо сказала я.
- «Як скажете, дівчино Лізо. Ви щось починали говорити, що ця зовнішня краса не є такою як сі видає» - з насмішкою сказав парубок.
- «Так. – намагалася спокійно говорити, це його «дівчино, Лізо», але треба тримати себе в руках… - Це тільки здається все так чудово здалеку, а якщо придивитися зблизька, то все тут далеко не ідеально. Молодята починають сваритися вже тут, вони починають конфліктувати, а що буде далі? Я розумію, що це все на нервах, адже цей день буває лише раз у житті. Але не треба показувати, що все так прекрасно, адже це так фальшиво! Ми чомусь завжди звикли натягувати маски, які нам абсолютно не підходять, натомість, щоб лишати самими собою. Нам здається, що так краще, але це навпаки виглядає непривабливо і штучно. Нам потрібно навчитися лишатися самими собою, адже нас саме такими створив Господь.»
- «Мені просто нічого сказати. Ви так душевно це говорили, так сі перейняли тим, що в мене нєма контраргументів.» - розгублено сказав Йван. «Мені вже час іти. Приємно бУло поспілкуватися. Мені тепер вже є над чим подумати. Гарне Вам велике!»
- «І Вам дякую. Адже якщо би Ви до мене не підійшли, то і не вийшло би такої цікавої розмови.» - задоволено відповіла.
- «Всього Вам доброго! Най щастить!» - поспіхом вигукнув Йван і швидким темпом попрямував у бік дороги
- «І Вам не хворіти!» - наздогін гукнула я.

Мені вже теж час було іти до гуртожитку. Там мене чекали домашні клопоти, навчання. Але у мене був чудовий настрій, і я тепер з задоволенням могла би попрацювати. Ось це я розумію життя! А що там та філософія? Життя ніколи не зрівняється з нею, тому що якби не було його, то і не було тієї ж самої філософії!..

P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.