Для мене миттю повороту була одна німа зустріч в Свято-Троїцькому соборі.
Того разу — а це було десь на початку 1988 року — я виявився там ще в якості студента училища й комсомольського активіста. Треба було супроводжувати групу таких же як я студентів, що приїхали до нас в училище. Служби я не запам'ятав, архітектурою й історією цікавився мало.
Але коли ми виходили із Троїцького собору, відбулося «звичайне чудо». Поперед мене виходив якийсь юнак не з нашої групи. І от, коли до порога залишалося два кроки, він раптом різко повернувся й устав до мене особою. Дивився-Те він не на мене.
Він дивився на ікони в глибині храму, щоб останній раз перехреститися й взяти благословення перед іспитом. Але між іконами і їм цього разу виявився я. І я вперше близько побачив очі віруючого людини… Ні, у них не було нічого «таємничого» або «загадково» (таке вираження своїм очам чомусь намагаються надавати актори, що відіграють у фільмах священиків).
Це були просто світлі, осмислені й живучі очі. А мене простромила думка — чому ця людина, мій одноліток, чому тут він у себе як в дома, а я — в українському храмі ходжу, як іноземець? Чому цей хлопець, якого в школі вчили тому ж, чому й мене, знає щось таке, що для мене зовсім закрите?
Адже він знає все те, чому вчили мене, але він-те — тут! І значить — щоб стати віруючим, треба знати щось таке, чого не знають атеїсти?!
Потім я повернувся додому — у місто, де в мене не було ніяких віруючих знайомих (потім, після мого відходу в семінарію, виявилося, що це не так, і люди віруючі відкрилися навіть серед моїх викладачів), але був доступ до книг української Атлантиди. І з них я зрозумів, що є речі, про яких у людини немає права говорити, поки він сам їх не пережив.
Уся «наукова» критика релігії заслуговує настільки ж поваги, як спроба написати про виставку ніколи не бачених картин, ґрунтуючись лише на її каталозі. «Що в нас тут — „Догмат про Трійцю"? - ну, це нудно, незрозуміло й абсурдно!» Так адже будь-який каталог нудний. І богословські догмати от. Сергій Булгаков цілком точно назвав «бухгалтерією релігійного досвіду».
Бухгалтерія сама по собі, звичайно, мало приваблива. Але ж за нею коштує досвід життя… А людей, що не розділяє віру, що й намагається її «вивчити», по слову того ж олтця Сергія, подібний до євнуха, що сторожить чужий гарем… А що може зробити для людей, одного разу зрозумівший, що він — не перший, хто живе на землі, і що нього люди шукали й одержували такий духовний досвід, який йому ще не довелось пережити? Він може лише знайти цих людей, встати поруч із ними в храмі й сказати про себе: «Дозволите й мені спробувати…»
Нам адже не дане самим, по своєму смакові створити Церкву апостолів. Ми можемо лише приєднатися до неї. І прийняти — як дарунок і спадщину — те, що по суті своєї нерукотворно: радість Причастя.
Я не прагну розповідати про щось цілком містичне.
«Містика» — адже це від грецького «таємниця», і в Православ'ї не прийнято про духовний досвід говорити від першої особи. Одне лише скажу — слова Христа «блаженні, що не бачили, але, що ввірували» до нас не відноситься.
Як ми можемо зарахувати себе до «, що не бачили Бога», якщо ми насмілюємось приступати до Причастя? А дорога кожного з нас до цієї Чаші із Кров'ю Христа починається так зненацька й так по-різному.
Що стосується мене — той мій прихід до храму, який я описав спочатку, був уже другим у моєму житті. У перший раз я був там чотирирічним хлопчиськом. Від богослужіння й храму я теж не запам'ятав нічого.
Запам'яталося інше — уперше в житті я помітив жебраків. І вперше в житті мені довірили купувати квитки в автобусі, і мені залишили кілька копійок здачі. Це були перші гроші в моєму житті. І коли я почав приставати до батька, щоб він розповів мені хто ці люди, що сидять у дороги, він просто запропонував мені віддати їм мої перші копієчки…
Може бути, по їхніх молитвах через півтора десятка років і привів мене Господь до віри й допустив кілька радісних років прожити і вчитись біля цього величного храму…
