Присутність Бога
Соломія проснулася несплдівано. Розплющила очі, побачила, що то ще темно. Вона натрапила рукою на мобільний – була третя ночі. Вона саркастично посміхнулося – знову коротати ніч наодинці, але ж як романтично, сам з собою. Як казав Симоненко: «Ми — це не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». Гарно сказано, щоправда це більше стосувалося тогочасного суспільного ладу і люди в ньому, але все ж таки.
Безсоння для Соломії було звичайною річчю, стилем її життя. Вона зверталася до різних лікарів, але нічого не допомагала. Такого наслухалася, що аж деколи було смішно. «Сміх крізь сльози» - як то кажуть. Соломія вже звикла і для неї це було «другим» життям. Одна сторона – це денне, а інше – нічне. І їй так було добре.
Хоча сьогодні її це нервувало. Лежала з закритими очима – робила вигляд що спить і тут несподівано вибухнула сміхом. «І для кого я я це роблю? Для стін? А їм все рівно чи сплю я чи ні! – подумала собі - Брешу сама собі. Не хочу подивитися правді в очі. Намагаюся сховатися від себе.» Згадала як її вчили – є буття, є небуття. Вона напевне зараз поринає в небуття, принаймні хоче там бути. І тут себе ж зупинила.
Вона схожа на якусь шизофренічка. Філософія... Придумали ж собі – не було чого робити. Попридумували, краще б були людьми, а то... А вона ж за професією філософ.. Вчила людей жити, а сама... Їй було гидко згадувати. Вона вважала лицемірством вчити людей, коли сама як нелюд...
Їй набридло лежати і вона встала з ліжка, намагалася таким чином викинути всі свої спогади, просто стерти їх із пам’яті. Соломія підійшла до вікна. Їй здалося, що не вистачає повітря і вона ось-ось задихнеться... Відчинила кватирку і чудесний весняний аромат почав наповнювати її помешкання. Це було так приємно,що вона на якусь мить забула про все. Соломія навстіж відчинила вікно, на неї війнула ніжна травнева прохолода. Її обличчя розцвіло в усмішці. Надворі так тихо, ні звуку. Тільки інколи легенький пеступчик-вітерець перешіптується з деревцями під її вікном, здається ніби вони сміються...
Краєвид у Соломі з вікна був не дуже. Це ж місто. Навпроти стандартно – стоїть будинок як мур. Тільки й того щастя, що оці деревця та ще клумби. Це Соломія доглядає за ними, садить квіти, вона це обожнює. Якби сказала її найкраща подруга:»У неї до цього лежить душа».
І взагалі її життя досить таки цікаве. Молода жінка, яка досягла кар’єрної вершини. Вона вродлива, самодостатня і... звичайна. Таких тисячі як вона. В особистому житті не склалося – розлучення і весь той кошмар після нього. Соломії важко про це згадувати, але вона робила все можливе, але це було не в її силах. Так мало бути. Тепер вона живе сама з собою, так парадоксально звучить, але зате правдиво. Соломія працює літературним редактором, як каже сама: «Живу у світі літератури». У вільний час читає. Її це неймовірно надихає, допомагає жити.
І раптом щось змусило її повернутися від думок до реальності. Що це? Це якесь відчуття всередині. Таке щось невимовне. Соломії здалося, що це в ній говорить душа. «Боже, яка краса – подумала вона мимоволі». І тут її осінило. Ось що її кличе!
Це її власна совість, а вона – голос Бога. Вона навіть не пам’ятала, коли востаннє молилася. А тут її раптом потягнуло до розмови з Богом. Мабуть, це була одна з найщиріших її розмов...
Безсоння для Соломії було звичайною річчю, стилем її життя. Вона зверталася до різних лікарів, але нічого не допомагала. Такого наслухалася, що аж деколи було смішно. «Сміх крізь сльози» - як то кажуть. Соломія вже звикла і для неї це було «другим» життям. Одна сторона – це денне, а інше – нічне. І їй так було добре.
Хоча сьогодні її це нервувало. Лежала з закритими очима – робила вигляд що спить і тут несподівано вибухнула сміхом. «І для кого я я це роблю? Для стін? А їм все рівно чи сплю я чи ні! – подумала собі - Брешу сама собі. Не хочу подивитися правді в очі. Намагаюся сховатися від себе.» Згадала як її вчили – є буття, є небуття. Вона напевне зараз поринає в небуття, принаймні хоче там бути. І тут себе ж зупинила.
Вона схожа на якусь шизофренічка. Філософія... Придумали ж собі – не було чого робити. Попридумували, краще б були людьми, а то... А вона ж за професією філософ.. Вчила людей жити, а сама... Їй було гидко згадувати. Вона вважала лицемірством вчити людей, коли сама як нелюд...
Їй набридло лежати і вона встала з ліжка, намагалася таким чином викинути всі свої спогади, просто стерти їх із пам’яті. Соломія підійшла до вікна. Їй здалося, що не вистачає повітря і вона ось-ось задихнеться... Відчинила кватирку і чудесний весняний аромат почав наповнювати її помешкання. Це було так приємно,що вона на якусь мить забула про все. Соломія навстіж відчинила вікно, на неї війнула ніжна травнева прохолода. Її обличчя розцвіло в усмішці. Надворі так тихо, ні звуку. Тільки інколи легенький пеступчик-вітерець перешіптується з деревцями під її вікном, здається ніби вони сміються...
Краєвид у Соломі з вікна був не дуже. Це ж місто. Навпроти стандартно – стоїть будинок як мур. Тільки й того щастя, що оці деревця та ще клумби. Це Соломія доглядає за ними, садить квіти, вона це обожнює. Якби сказала її найкраща подруга:»У неї до цього лежить душа».
І взагалі її життя досить таки цікаве. Молода жінка, яка досягла кар’єрної вершини. Вона вродлива, самодостатня і... звичайна. Таких тисячі як вона. В особистому житті не склалося – розлучення і весь той кошмар після нього. Соломії важко про це згадувати, але вона робила все можливе, але це було не в її силах. Так мало бути. Тепер вона живе сама з собою, так парадоксально звучить, але зате правдиво. Соломія працює літературним редактором, як каже сама: «Живу у світі літератури». У вільний час читає. Її це неймовірно надихає, допомагає жити.
І раптом щось змусило її повернутися від думок до реальності. Що це? Це якесь відчуття всередині. Таке щось невимовне. Соломії здалося, що це в ній говорить душа. «Боже, яка краса – подумала вона мимоволі». І тут її осінило. Ось що її кличе!
Це її власна совість, а вона – голос Бога. Вона навіть не пам’ятала, коли востаннє молилася. А тут її раптом потягнуло до розмови з Богом. Мабуть, це була одна з найщиріших її розмов...