"А небо плаче грозами, грозами..."
Люблю запах диму – він мені асоціюється з пізньою осінню, також це аромат дитинства, коли я сідала з татом біля вогнища і він мені розповідав якісь цікаві історії, а я спостерігала як тліє сухе листя і зілля.
От так і наше життя як те багаття – спочатку його треба запалити, щоб воно розгорілося, тобто ми починаємо реалізовувати себе в чомусь, далі воно вже горить яскраво, або не дуже, це залежить від того, що ми палимо, а якщо спроектувати на нас, то як втілюємо наші плани і наміри в життя. А потім відбувається процес поступового згасання, тління – це вже коли наше тіло стає немічним і відбувається підготовка до переходу в інше життя – вічне, або як би сказали філософи – з буття в небуття. Звісно, це умовний перехід, адже це все відносне, для цього світу ми вже будемо в небутті, а для іншого – прийдемо з небуття в буття. Тому кажучи про такі речі, потрібно це все використовувати відносно до чогось, а не відірвано, бо то вийде суцільна метафізика, а вона дуже любить займатися «софістуванням» (перекручуванням, або просто пустими балачками, які не мають ніяких доказів, а це лише прості слова)…
Надворі вже календарна зима, хоча насправді це ще пізня осінь – досить таки неприємна пора: листя осипалося, дерева вже стоять голі і здається, що вони дуже самотні. Сіре, похмуре небо щедро посіває густою «мжичкою», скрізь болото по коліна, здається, що ось-ось тебе засмокче у цю смердючу суміш і ти потонеш у цій багнюці. Саме в таку погоду в мене завжди виникає ностальгія за дитинством – тим прекрасним часом, коли на тобі ще немає такої відповідальності, проблем, практично все за тебе вирішують батьки. Але тоді чомусь хочеться бути самостійним, ні від кого не залежати, одноосібно приймати важливі рішення. Як я була маленька, то завжди говорила, що все буду робити «самася», а тепер собі думаю, що я була така немудра – треба було насолоджуватись тим найпрекраснішим періодом життя. А то тепер маю купу проблем, а вирішувати їх зараз не дуже то і виходить. Звісно це залежить від обставин, людей, часу і т.д. Але я ще поки не дипломований філософ, і ще не зовсім «зіпсута», тому не буду тут «повчати» як треба жити - я ж врешті-решт не Сократ (не дай Боже)…
А якщо з іншого боку подивитися на цей період – то здається, що це час очікувань, сподівань, чогось радикально нового. Природа змінила вбрання – готується до зимового сну. Таке враження, що всі чекають на диво, на казку, які виразяться у снігові, якого всі з таким нетерпінням чекають, ніби він щось змінить у нашому житті (хоча можливо так і є). Так само і ми, люди, зараз скидаємо всі свої маски, якісь не свої образи, намагаємося очиститися від гріха. Для того ми і маємо цей піст, щоб подумати над своїм життям, щось змінити на краще, примиритися з ворогами, допомогти ближнім, подати милостиню і ще багато от таких здавалося би дрібничок, але насправді це все на вагу золота, якщо це все робиться від щирого серця, а не з якого примусу, або як обов’язок. Можна сказати, що ми починаємо життя з чистого аркушу, ще незаплямованого такого білосніжно білого як сніг. І тоді у нашому житті теж все зміниться на краще – відбудеться диво, яке прийде до нас з маленьким Ісусиком, який народиться у стайні, і радість від того буде невимовна. Адже ми тоді вже будемо достойні і готові будемо зустріти нашого Визволителя і Спасителя.
Нам ще недовго лишилося чекати цього чуда, яке змінить подальший хід життя всього людство загалом. Головне, щоб ми щиро в це вірили і навстіж відкрили свої серця, щоб у кожному з них народилося Дитя Боже…
От так і наше життя як те багаття – спочатку його треба запалити, щоб воно розгорілося, тобто ми починаємо реалізовувати себе в чомусь, далі воно вже горить яскраво, або не дуже, це залежить від того, що ми палимо, а якщо спроектувати на нас, то як втілюємо наші плани і наміри в життя. А потім відбувається процес поступового згасання, тління – це вже коли наше тіло стає немічним і відбувається підготовка до переходу в інше життя – вічне, або як би сказали філософи – з буття в небуття. Звісно, це умовний перехід, адже це все відносне, для цього світу ми вже будемо в небутті, а для іншого – прийдемо з небуття в буття. Тому кажучи про такі речі, потрібно це все використовувати відносно до чогось, а не відірвано, бо то вийде суцільна метафізика, а вона дуже любить займатися «софістуванням» (перекручуванням, або просто пустими балачками, які не мають ніяких доказів, а це лише прості слова)…
Надворі вже календарна зима, хоча насправді це ще пізня осінь – досить таки неприємна пора: листя осипалося, дерева вже стоять голі і здається, що вони дуже самотні. Сіре, похмуре небо щедро посіває густою «мжичкою», скрізь болото по коліна, здається, що ось-ось тебе засмокче у цю смердючу суміш і ти потонеш у цій багнюці. Саме в таку погоду в мене завжди виникає ностальгія за дитинством – тим прекрасним часом, коли на тобі ще немає такої відповідальності, проблем, практично все за тебе вирішують батьки. Але тоді чомусь хочеться бути самостійним, ні від кого не залежати, одноосібно приймати важливі рішення. Як я була маленька, то завжди говорила, що все буду робити «самася», а тепер собі думаю, що я була така немудра – треба було насолоджуватись тим найпрекраснішим періодом життя. А то тепер маю купу проблем, а вирішувати їх зараз не дуже то і виходить. Звісно це залежить від обставин, людей, часу і т.д. Але я ще поки не дипломований філософ, і ще не зовсім «зіпсута», тому не буду тут «повчати» як треба жити - я ж врешті-решт не Сократ (не дай Боже)…
А якщо з іншого боку подивитися на цей період – то здається, що це час очікувань, сподівань, чогось радикально нового. Природа змінила вбрання – готується до зимового сну. Таке враження, що всі чекають на диво, на казку, які виразяться у снігові, якого всі з таким нетерпінням чекають, ніби він щось змінить у нашому житті (хоча можливо так і є). Так само і ми, люди, зараз скидаємо всі свої маски, якісь не свої образи, намагаємося очиститися від гріха. Для того ми і маємо цей піст, щоб подумати над своїм життям, щось змінити на краще, примиритися з ворогами, допомогти ближнім, подати милостиню і ще багато от таких здавалося би дрібничок, але насправді це все на вагу золота, якщо це все робиться від щирого серця, а не з якого примусу, або як обов’язок. Можна сказати, що ми починаємо життя з чистого аркушу, ще незаплямованого такого білосніжно білого як сніг. І тоді у нашому житті теж все зміниться на краще – відбудеться диво, яке прийде до нас з маленьким Ісусиком, який народиться у стайні, і радість від того буде невимовна. Адже ми тоді вже будемо достойні і готові будемо зустріти нашого Визволителя і Спасителя.
Нам ще недовго лишилося чекати цього чуда, яке змінить подальший хід життя всього людство загалом. Головне, щоб ми щиро в це вірили і навстіж відкрили свої серця, щоб у кожному з них народилося Дитя Боже…