Одного разу в церкві я почула чудову пісню, яка розповідала про одного чоловіка, який все постійно говорив «Слава Богу за все... слава Богу за сум і за радість».
Мені глибоко запали в душу ці слова. І справді вони мають глибокий зміст...
Ми рідко задумуємося над тим, що з нами відбувається в житті. Зазвичай ми пливемо за течією. Але в житті трапляються різні ситуації. Ми переживаємо хвилини радості і горя. Протягом нашого життя ми «перебуваємо з Богом». Але як цікаво навіть звернути увагу на те як ми відносимось до Бога у різний час, при різних обставинах.
Коли нам добре, то ми забуваємо про те, що цю радість дав нам Бог, ми не дякуємо Йому – ми собі задоволені, ми щасливі – нам добре, нам тоді Бог не потрібен. У ньому немає сенсу, адже у нас все є і ми нічого ніби не потребуємо, а навпаки ми літаємо від щастя і намагаємося відлетіти і від Нього самого.
Коли нам погано, то ми раптово згадуємо про Бога, чомусь так навіть дивно, сумно і дуже боляче. Тому що ми намагаємося знайти причину лиха, знайти вихід, щоб все стало на свої місця і щоб все було добре. Або хоча би принаймні як завжди. І відповідно тоді і приходить згадка про існування Бога. Ми починаємо нарікати на свою «лиху» долю, питати за що нам така кара, чому саме нам ...
А Бог як люблячий батько дивиться на нас – своїх грішних і нерозумних дітей і каже «Чому Ви не хотіли бачити в радості моє благословення? Чому ви відкинули мене? Вам було і без мене добре – я вам виявився просто не потрібен. А тепер коли я послав Вам горе, то Ви нарікаєте. Діти мої, невже ви не розумієте, що я все роблю для Вашого ж блага і що я бажаю Вам добра?»...
І справді чому ми не звернулися за подякою до Бога за те, що він нам дав ту радість, яке нам принесло стільки втіхи, чому ми вирішили, що то все наша заслуга і що то ми правимо світом? А коли він подав нам горе, то чому ми нарікаємо? Це не є обов’язково покаранням, це, можливо, є просто випробовування, яке дано для того, щоб ми стали терплячішими, смиреннішими і сильнішими у вірі своїй...