Волинська земля вже ось-ось зникне за обріями, а натомість відкриються безмежні простори Галичини (зокрема Львівщини). Мар’янівка або Горохів – це остання станція, яка ще знаходиться на території Волині, (якщо їхати поїздом Ковель-Чернівці), а наступна – Стоянів вже перебуває на Львівщині.
На перший погляд здається, що немає вже такої радикальної різниці між областями, адже це є одна Україна, і її не варто розділювати. Я погоджуюся з тим, що наша країна єдина і ми, українці, повинні триматися один одного, але все ж таки міжрегіональні відмінності існують, як не крути.
Але в цьому питанні є певний парадокс: коли ми перебуваємо за межами України, то нас постійно «тягне» на рідну землю, здається хоча би ногою ступити. (Згадаймо Т. Шевченка, який так сумував за рідною Україною: «…А я дивлюся... і серцем лину
в темний садочок на Україну…») А от коли ми знаходимося на території нашої держави, то тоді вже нам хочеться «додому», в більшості цим словом ми називаємо рідний населений пункт, який нам близький серцю, адже з ним пов’язані певні періоди нашого життя. Мені здається, що перший випадок можна назвати любов’ю до своєї неньки-України, тобто тут проявляється відчуття себе як частинки народу, нації – українцем. А друга ситуація пов’язана з прив’язаністю до того місця, де відбувалося з нами щось приємне, яке нас завжди до себе притягує, нам нагадує про щось незабутнє, наганяє якусь таку приємну ностальгію.
Перебуваючи на навчанні у місті Івано-Франківську, мені завжди хочеться додому, на свою рідну Волинь - «Це край, де я родилась і живу, де вся для мене рідне, небайдуже…» Хоча, можливо, фізично я на Гуцульщині, але душею я завжди вдома. На це також значно впливають і культурні особливості цієї області, адже вона значно різниться з Волинню мовою (місцеві діалекти тут досить таки колоритні, практично все полонізоване), релігією (що дуже болюче впливає на мене), звичаями, традиціями, навіть самим типом мислення, якби це дивно не звучали (тут іде орієнтація на Європу і галичанам не зрозуміти у цьому волинян). Я ні в якому випадку не хочу наголосити на тому, що це все є погане, непотрібне і т.д. Просто досить часто ці фактори значно впливають на мій душевний стан.
Я розумію, що для кожного своя земля є найріднішою, найдорожчою, та незважаючи на це, все одно не варто принижувати честь і гідність когось іншого, адже скрізь є свої плюси і мінуси, нічого немає абсолютно позитивного або негативного (якщо не вдаватися в крайнощі).
Волинян звинувачують у тому, що вони «москалі», адже вони розмовляють суржиком, вони орієнтуються більше на Схід (зокрема на Росію), і яскравим прикладом цього є те, що Волинь є колискою московського Православ’я.
Щодо мови, то в нас звісно вона не чиста і ми справді маємо багато кальок з російської, але, любі побратими галичани, гуцули, бойки, лемки, у вас мова теж не є кришталево чистою, адже вона просто переповнена польською лексикою, і при тому Ви вважаєте, що це абсолютно правильно, і що саме такою повинна бути українська мова, таким чином буквально перекреслюєте всю українську граматику, лексику, орфографія і та інші розділи мовознавства.
Що стосується релігійної ситуації на Волині, то вона є досить складною – я з цим цілком погоджуюся, як і в принципі і по всій території Україні. У нас є значна кількість храмів, які належать Українській Православній Церкві Московського Патріархату, але хочу звернути Вашу увагу на те, що також функціонують церкви Української Православної Церкви Київського Патріархату, про що Ви чомусь так вперто не хочете згадувати (причина мені відома, але це вже окрема тема для розмови). Але ж, дорогі браття і сестри во Христі, ви ходите на поклін до Папи, тобто граєте під дудку Польщі, чим теж не проявляєте якусь українську самостійність (я розумію, що богослужіння проводяться українською мови, але що в цьому і є українського, то, напевне, лише мова).
Тепер піде мова, напевне, про найцікавіше, про те, хто на кого орієнтується. За словами наших побратимів, ми вже майже росіяни, і їх бідних ах шляхи трафляють, що ми з ними не хочемо іти танцювати під дископляски Європи. Найбільшою проблемою українців протягом багатовікової історії було те, що ми весь час хотіли на когось орієнтуватися, шукали підтримку в особі інших держав. Це зрозуміло, адже через своїх сексотів ми досі не можемо збудувати справжньої Української Держави, тому це, що є на даний момент – це лише, на превеликий жаль, назва. Але невже навіть зараз, коли Україна стала «самостійною, незалежною, суверенною державою» (все в лапках, тому що наша держава на сьогодні не має такого статусу) ми не можемо орієнтуватися на самих себе? Чи ви вважаєте, що наш народ не має своєї мови, історії, культури, релігії? Та наше духовне багатство заткне за пояс будь-яку найрозвиненішу європейську країну. Просто нашим співгромадянам ще треба це усвідомити, а на це потрібно ще напевне, дуже багато часу.
Хочу закінчити свої роздуми словами, згадуваного вже вище, генія українського народу Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!». Коли ми нарешті збагнемо, що сила наша в єдності, то в ту ж саму мить ми ж зможемо підкорювати будь-які вершини, і досягати просто неможливих висот.

P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.