«Доброго вечора, свята Анно!» - прошепотіла я, торкаючись стіни святині. Щовечора влітку я прихлила в храм, щоб поділитися з Богом тим, що пережила за день.
Сіла на лавочку поблизу церкви. Мені здалося, що святиня зі мною привіталася у відповідь. Я пригадала як мене привів Бог сюди і як надалі це змінило моє життя. Здається, нічого немає неординарного – стала прихожанкою храму святої праведної Анни. Але потім почалала займатися науковою роботою, пов’язаною з вивченням історії цієї святині і саме вона стала поштовхом для вступу на релігієзнавчий факультет, де я зараз навчаюся. З цього моменту починаєтьс новий етап у моємі житті, повен несподіванок. Як такий незначний поворот може вплинути на всю подальшу долю…
Відчнивши двері, ввйшла всередину храму. Відразу відчула приємний аромат мира, змішаний з запахом ладану. Цей аромат творить чудеса – змушує заспокоїтися, відкинути всі земні турботи і полинути думками до Бога.
У церкві панує глибока тиша – чутно лиш цокання годинника, яке нагадує мені про скороминучість життя. Від цієї тиші стає аж якось не по собі – відчуття якогось страху, тривоги. Але воно розвюіється, коли звертаєш свій погляд на ікони, зокрема зараз дивлюся на іконостасі на Ісуса Христа. Найперше, що привертає увагу – це очі: скільки в них любові, доброти, ніжності, вони просто сіяють. Інколи на богослужінні мені здається, що вони плачуть – і що це сльози радості.
І все-таки з нами Бог, Він нам допомагає «повсякчас і кожної години». Хоча би взяти до прикладу цей Храм. Як важко було починати його відбудову! Я маю на увазі як фізичний так і моральнй аспект. Напевне, найважливіше – це моральна сторона. Адже все залежало від налаштованості самих луківчан і від їхнього бажання допомогти відбудувати храм. Звісно, це гучно сказано «відбудувати», хоча би привести до якогось «Божого» вигляду. А з іншого боку, фізична сила також була необхідна у цій справі, адже словами говорити трішки легше, ніж працювати.
Але Бог не залишив нас і ми з Його допомогою почали «піднімати» святиню. Довелося пройти через багато труднощів: натрапляли на нерозуміння, докори і навіть ворожість. Але ми це все пройшли, було звісно неприємно, але ми знали, що це робимо во славу Божу.
Зараз ситуація набагато краща: громада збільшилася, кошти потихеньку збираються, люди жертвують на храм. Звісно, все не є ідеально, але ж не все відразу. На все свій час. Але я є противнком цієї думки, адже нам не можна бути пасивними, потрібно робити подальші кроки, а не чекати, що все впаде з неба.
Хотілося би звернутися до жителів селища, закликати їх бути небайдужими. Адже ми у власній державі ПОВИННІ мати свою церкву. Якщо комусь щось не подобається, то дорога у сусідню державу відкрита: «у щасливу путь!» Поки ми не усвідомимо важливості Української Церкви для українського народу, то ми так і будемо блудити як стадо овечок за «головним», і куди нас поведуть, туди і будемо «валити», не думаючи про наслідки. Навчімося нарешті думати, аналізувати і тоді все стане зрозумілим, а отже, ми станемо на шлях істини…
Я подивилася на образ Ісуса і побачила в його очах схвалення моїх думок і мені стало легше, адже я відверто поговорила з Богом…

P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.