Дорогою йшла втомлена любов,
Наскрізь поколота тяжкими ранами,
І з них так боляче текла та невинна кров,
І дивувалася чому люди жорстокими стали.

Її топтали, гнали,
Нещадно нищили, вбивали,
Та не могли ніяк зламати,
Бо її мета знову і знов воскресати.

Хтось зустрічав її вороже,
Інші тремтіли над нею,
Перед її подихом ніхто встояти не може,
Хоч багато ідуть в ім’я її війною…

Любов терпіла, якби важко не було,
Хоч життя часто її на край прірви несло,
Служила самовіддано, не потребуючи дяки,
І єднала людей, які мають різні смаки.

І, може, настануть кращі часи,
Коли собою щастя буде дарувати.
І будуть її чекати як вранішньої роси,
Щоб землю після темної ночі іти напувати…