Сльози покаяння
Мені чомусь зараз захотілося плакати. Таке буває час від часу, коли тебе переповнюють емоції і ти намагаєшся їх вихлюпнути назовні. Хтось це виражає словами, інший тримає все в собі, а ще хтось просто плаче.
Існує такий стереотип, що плачуть тільки слабкі люди, які не мають сили волі. Але зазвичай ті, хто тримають всі емоції в собі, найчастіше покінчують життя самогубством, або потрапляють до психічних лікарень. А людям, я всі свої переживання «виливають» назовні, стає легше, коли вони діляться з кимось своїми відчуттями.
Деколи ми плачемо, просто шкодуючи себе, хочемо, щоб хтось нас розрадив, підтримав, просто звернув увагу. І тоді нам стає легше, ми відчуваємо задоволення – це є проявом егоїзму і самолюбства. Така вже людська сутність – ми на перше місце звикли ставите себе, своє «Я», і щоб навколо нас все оберталося, ми були в центрі всієї Вселенної. Звісно у кожного це виявляється по-різному, але все-таки це присутнє в нас. Людська гординя намагається поставити нас вище інших, що ми от такі святі, а всі решта погрузли у гріху. Це навіть проявляється в тому, коли ми робимо добрі вчинки. От ми вчинили щось корисне, і ходимо такі задоволені, щасливі, прямо виростає ореол над головою. Потім починаємо цим хвалитися, гордитися і відповідно чекаємо того ж навзаєм. От саме в цьому і проявляється наш егоїзм, оскільки ми добро чинимо в «меркантильних» цілях. Як казав Христос: «Адже якщо ви любитимете тільки тих, хто вас любить, або чинитимете добро тільки тим, хто вам робить його, і позичатимете тільки тим, від кого сподіваєтесь отримати назад, за що Богові нагороджувати вас? Хіба не чинять так само і беззаконні люди? Хіба не роблять так і язичники?» (Лк. 6, 32-33, 35). Над цим варто задуматися, адже, ми це робимо повсякденно, і вважаємо, що так повинно бути.
Напевно, найгіркішими є сльози розчарування. Ти так довіряєш людині, розкриваєшся їй, підтримуєш і тобі здається що вона не зрадить ніколи - ти просто у цьому впевнений, або навіть такого не сподіваєшся. От та людина ненадійна, на неї не варто покладатися – а виявляється навпаки, вона готова стоять до кінця, чого би це їй не вартувало. Але у даній ситуації найголовнішу роль відіграє інтуїція – вона ще ніколи (поки що принаймні) не зраджувала. Коли хтось зі сторони розповідає про людину, описує її риси, подає її в якнайкращому «ракурсі», а ти відчуваєш душею, що тут щось нечисте, як то кажуть «не лежить душа», а для всіх – це просто ідеал у всіх сенсах. А в кінцевому результаті, на жаль, виходить так як підказувало внутрішнє «я».
Але сталося те, що сталося, так мало бути як би це саркастично не звучало. Світ перевернувся з ніг на голову – просто перестаєш довіряти, здається, що ніде немає нічого святого. Але виникає запитання: «А чого все повинно бути ідеально? Хіба ти такий вже довершений?». Ти така сама грішна людина, нічим не краще від тієї, що зробила тобі боляче, адже ти в іншому здійснюєш такі «подвиги»… Скажете, що це все філософія (чомусь так модно зараз говорити, не розуміючи справжньої суті цього слова), а в житті все не так. «Але, певно, не може бути рай на землі. Якщо він і є, то дуже коротко» (Петро Кралюк «Блага вість од княгині Жеславської», ст.58). А ми хочемо отримати його в земному житті, щоб в потойбіччі горіти в пеклі, який би не був у цьому парадокс. Коли розчаровуєшся, то опускаються руки, нічого не хочеться робити, ні про що не хочеться думати. Але ПОТРІБНО іти далі, незважаючи на усі труднощі і перешкоди. Це нам Господь дає як випробовування нашої стійкості і віри. А можливо так і краще, коли ми саме зараз виявляємо зрадників, краще тепер, ніж пізніше, у ще критичнішій ситуації. У всьому потрібно бачити свої плюси, або якщо вже так фаталістично, то «все, що не робиться, робиться на краще». Мені запала у серце така фраза: «Кожен з нас повинен пройти через страсті, свою Голгофу. Лише тоді очиститься, воскресне для життя вічного» (Петро Кралюк «Блага вість од княгині Жеславської, ст. 47). А ми жаліємося, що вже не маємо сил, що все вже так набридло… Сили завжди знайдуться, потрібно лише бажання, сила волі, терпіння, надія на перемогу і, звісно, щира віра у допомогу Всевишнього…
P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.
Існує такий стереотип, що плачуть тільки слабкі люди, які не мають сили волі. Але зазвичай ті, хто тримають всі емоції в собі, найчастіше покінчують життя самогубством, або потрапляють до психічних лікарень. А людям, я всі свої переживання «виливають» назовні, стає легше, коли вони діляться з кимось своїми відчуттями.
Деколи ми плачемо, просто шкодуючи себе, хочемо, щоб хтось нас розрадив, підтримав, просто звернув увагу. І тоді нам стає легше, ми відчуваємо задоволення – це є проявом егоїзму і самолюбства. Така вже людська сутність – ми на перше місце звикли ставите себе, своє «Я», і щоб навколо нас все оберталося, ми були в центрі всієї Вселенної. Звісно у кожного це виявляється по-різному, але все-таки це присутнє в нас. Людська гординя намагається поставити нас вище інших, що ми от такі святі, а всі решта погрузли у гріху. Це навіть проявляється в тому, коли ми робимо добрі вчинки. От ми вчинили щось корисне, і ходимо такі задоволені, щасливі, прямо виростає ореол над головою. Потім починаємо цим хвалитися, гордитися і відповідно чекаємо того ж навзаєм. От саме в цьому і проявляється наш егоїзм, оскільки ми добро чинимо в «меркантильних» цілях. Як казав Христос: «Адже якщо ви любитимете тільки тих, хто вас любить, або чинитимете добро тільки тим, хто вам робить його, і позичатимете тільки тим, від кого сподіваєтесь отримати назад, за що Богові нагороджувати вас? Хіба не чинять так само і беззаконні люди? Хіба не роблять так і язичники?» (Лк. 6, 32-33, 35). Над цим варто задуматися, адже, ми це робимо повсякденно, і вважаємо, що так повинно бути.
Напевно, найгіркішими є сльози розчарування. Ти так довіряєш людині, розкриваєшся їй, підтримуєш і тобі здається що вона не зрадить ніколи - ти просто у цьому впевнений, або навіть такого не сподіваєшся. От та людина ненадійна, на неї не варто покладатися – а виявляється навпаки, вона готова стоять до кінця, чого би це їй не вартувало. Але у даній ситуації найголовнішу роль відіграє інтуїція – вона ще ніколи (поки що принаймні) не зраджувала. Коли хтось зі сторони розповідає про людину, описує її риси, подає її в якнайкращому «ракурсі», а ти відчуваєш душею, що тут щось нечисте, як то кажуть «не лежить душа», а для всіх – це просто ідеал у всіх сенсах. А в кінцевому результаті, на жаль, виходить так як підказувало внутрішнє «я».
Але сталося те, що сталося, так мало бути як би це саркастично не звучало. Світ перевернувся з ніг на голову – просто перестаєш довіряти, здається, що ніде немає нічого святого. Але виникає запитання: «А чого все повинно бути ідеально? Хіба ти такий вже довершений?». Ти така сама грішна людина, нічим не краще від тієї, що зробила тобі боляче, адже ти в іншому здійснюєш такі «подвиги»… Скажете, що це все філософія (чомусь так модно зараз говорити, не розуміючи справжньої суті цього слова), а в житті все не так. «Але, певно, не може бути рай на землі. Якщо він і є, то дуже коротко» (Петро Кралюк «Блага вість од княгині Жеславської», ст.58). А ми хочемо отримати його в земному житті, щоб в потойбіччі горіти в пеклі, який би не був у цьому парадокс. Коли розчаровуєшся, то опускаються руки, нічого не хочеться робити, ні про що не хочеться думати. Але ПОТРІБНО іти далі, незважаючи на усі труднощі і перешкоди. Це нам Господь дає як випробовування нашої стійкості і віри. А можливо так і краще, коли ми саме зараз виявляємо зрадників, краще тепер, ніж пізніше, у ще критичнішій ситуації. У всьому потрібно бачити свої плюси, або якщо вже так фаталістично, то «все, що не робиться, робиться на краще». Мені запала у серце така фраза: «Кожен з нас повинен пройти через страсті, свою Голгофу. Лише тоді очиститься, воскресне для життя вічного» (Петро Кралюк «Блага вість од княгині Жеславської, ст. 47). А ми жаліємося, що вже не маємо сил, що все вже так набридло… Сили завжди знайдуться, потрібно лише бажання, сила волі, терпіння, надія на перемогу і, звісно, щира віра у допомогу Всевишнього…
P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.