Туга за домівкою
Домівка… У кожного з нас це слово викликає різні почуття, емоції. У когось це буде тепло, спокій, радість. Для інших - це сум, ностальгія. Для ще когось – це слово взагалі нічого не означатиме, адже воно давно забуте і не викликає ніяких відчуттів.
І звісно значення слова «дома» у кожного буде інше. Для одного - це Україна загалом, для іншого – певний регіон України (наприклад Волинь, Полтавщина, Київщина), для третього – це просто населений пункт, де він проживає, чи народився, для ще когось просто будинок, який дорогий і близький його серцю.
Мені згадуються слова Дмитра Павличка із вірша «Два кольори»:
«Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги».
І справді наше життя складається по різному. Ще коли ми маленькі і коли ходимо до школи, то ми вдома. І нам чомусь якнайшвидше хочеться стати дорослими і піти в широкий світ – поїхати десь далеко, на пошуки чогось нового. Коли ми виростаємо, то їдемо на навчання в інше місто, потім знаходимо роботу, заводимо сім’ю і ми відходимо від дому – знаходимося далеко від нього.
І що не кажіть, а додому хочеться. Недарма кажуть «В гостях добре, а вдома краще», «Вдома і стіни гріють».
Яке тремтіння охоплює тебе, коли ти надходить той час повернення додому. Хоча би ненадовго, на якусь ту нещасну добу, але ж ДОДОМУ. Ти не можеш дочекатися того моменту. І ось везе тебе поїзд – дорога летить неймовірно швидко. Ось ти вже на рідній Волинській землі – вже майже вдома. І тобі стає так легко, добре, твоя душа співає. Ти вже сходиш в Ковелі на перон і відчуваєш ту РІДНУ Волинську землі. А коли ти виходиш з автобуса вже у Лукові, то в тебе на очах виступають сльози. Нарешті! Ти ВДОМА. Тобі хочеться крикнути на повні груди – твоїй радості немає меж. Ти ідеш рідною вулицею.. Ні! Ти летиш, як на крилах. Все таке до болю рідне, знайоме. Таке враження що ти тут не був не місяць, а цілу вічність. Тобі здається,що все так різко змінилося у твою відсутність. Хоча насправді це не так. Ти підходиш до свого рідного будинку… Ти замучений, невиспаний, але ти ЩАСЛИВИЙ!
Хтось скаже «Немудра! Їхати таку дорогу – та краще ляж поспи, подивись кіно, почитай книжку, піди погуляй.». Але дорогі мої - у кожного свої цінності! Хтось радий тому, що вирвався нарешті у велике місто і навіть не хоче згадувати про те, звідки він родом. А є такі які не можуть прожити і хвилини не згадавши про свою рідну домівку.
Отож, не забуваймо звідки ми походимо, де ми народилися. Приїжджаймо додому, не забуваймо про своє коріння, адже це дана нам Богом земля…
І звісно значення слова «дома» у кожного буде інше. Для одного - це Україна загалом, для іншого – певний регіон України (наприклад Волинь, Полтавщина, Київщина), для третього – це просто населений пункт, де він проживає, чи народився, для ще когось просто будинок, який дорогий і близький його серцю.
Мені згадуються слова Дмитра Павличка із вірша «Два кольори»:
«Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги».
І справді наше життя складається по різному. Ще коли ми маленькі і коли ходимо до школи, то ми вдома. І нам чомусь якнайшвидше хочеться стати дорослими і піти в широкий світ – поїхати десь далеко, на пошуки чогось нового. Коли ми виростаємо, то їдемо на навчання в інше місто, потім знаходимо роботу, заводимо сім’ю і ми відходимо від дому – знаходимося далеко від нього.
І що не кажіть, а додому хочеться. Недарма кажуть «В гостях добре, а вдома краще», «Вдома і стіни гріють».
Яке тремтіння охоплює тебе, коли ти надходить той час повернення додому. Хоча би ненадовго, на якусь ту нещасну добу, але ж ДОДОМУ. Ти не можеш дочекатися того моменту. І ось везе тебе поїзд – дорога летить неймовірно швидко. Ось ти вже на рідній Волинській землі – вже майже вдома. І тобі стає так легко, добре, твоя душа співає. Ти вже сходиш в Ковелі на перон і відчуваєш ту РІДНУ Волинську землі. А коли ти виходиш з автобуса вже у Лукові, то в тебе на очах виступають сльози. Нарешті! Ти ВДОМА. Тобі хочеться крикнути на повні груди – твоїй радості немає меж. Ти ідеш рідною вулицею.. Ні! Ти летиш, як на крилах. Все таке до болю рідне, знайоме. Таке враження що ти тут не був не місяць, а цілу вічність. Тобі здається,що все так різко змінилося у твою відсутність. Хоча насправді це не так. Ти підходиш до свого рідного будинку… Ти замучений, невиспаний, але ти ЩАСЛИВИЙ!
Хтось скаже «Немудра! Їхати таку дорогу – та краще ляж поспи, подивись кіно, почитай книжку, піди погуляй.». Але дорогі мої - у кожного свої цінності! Хтось радий тому, що вирвався нарешті у велике місто і навіть не хоче згадувати про те, звідки він родом. А є такі які не можуть прожити і хвилини не згадавши про свою рідну домівку.
Отож, не забуваймо звідки ми походимо, де ми народилися. Приїжджаймо додому, не забуваймо про своє коріння, адже це дана нам Богом земля…