Так тихо цокає старий годинник на стіні,
Відлічуючи вже прожиті хвилини,
Коли б вони були на марно ще не згаєні,
А то інколи безглуздо тратимо цілі години.

Що вже не встиг тоді,
То тепер не наздоженеш,
І ролі у нас зараз вже не ті,
Й минулого назад вже не вернеш.

Тоді не вибачив ти ворогу заклятому,
Який вимолював прощення на колінах,
Сьогодні може вже його не стати,
А ти поводився немов ображена дитина.

А час мина – так швидко і безжально,
А ми все не насмілимось зробити перший крок,
І може все закінчитись брутально,
Тоді жорстоким для нас буде цей урок.

Дерева голі –
І так сумно на душі,
Мороз пощипує у рум’янить щічки,
І вже я не надіюсь дочекатися весни.

Лиш небо те блакитне,
Яке нагадує мені про літо,
Коли так добре все було,
А тепер все стало непривітне.

І снігу того довгожданого нема,
І дощова минула ніби вже пора,
І сонце якось не по-літньому ласкає
Хто ж цю зиму врешті розгадає?

Напевне хтось, але не я,
Буде радий цій царівні,
Бо є надія, що все-таки прийде,
І всім на диво подарує квіти.

Всі ми хочемо потрапити в рай,
Але і пекло для нас велика нагорода
І нагрішили ми вже через край,
Незалежно від того яка погода.

Ми думаємо, що ще встигнемо все виправити,
Але Бог вирішити може навпаки
І доведеться тілу у землі гнити
І не допоможуть тоді сльози всіх близьких.

А нам давався шанс, можливо вже останній,
Але не вірилось, що скоро все мине
І Божий прихід виявився надто раннім,
І назад уже нічого не вернеш.

Тому покаймося,
Поки ще зовсім не зітліли
І зі всіма людьми братаймося,
Поки ще серця зовсім не закам’яніли…

Мені так захотілось літа,
А надворі тепер зима –
Душа моя покрита суцільним льодом,
І на серці непроглядна тьма.

А небо сіре плаче дощиком,
І дує вітер мені в лице,
Іду на всупереч усім прогностикам,
Які віщують тільки зле.

Мої очі віють сумом і холодом,
Чого так довго йде ця проклята зима?
І де та радість так обіцяна мілордами,
Коли давно вже не співа душа!

Я вірю в краще, так уже влаштована
Хоча всередині кипить війна
І десь за горами може є та місце вина
Де в душі може зацвісти весна…

Знову я їду до гуцульського міста –
Краю грізного Стефаника і войовничого Франка,
І вибрала цей шлях ніби ненавмисне,
Та враження таке, ніби прагнула до нього все життя.

І місто це чудове – патріотичне і красиве,
А люди ніби привітні й не такі уже чужі,
Та все таки не лежить до нього моя душа,
Хоч і втілена у ньому вся неземна краса.

Так і тягне мене до рідного дому,
Як ту пташину в далекім краю,
Яка як тільки весна – так і летить додому,
Не хоче лишатись у теплім раю.

Ніби і маю там друзів багато,
І нема мені великої біди –
Та я так і лину душею до рідної хати,
Де живуть мої любі батьки.

Як чужак серед своїх – сиджу ніби в замкненій клітці
І як тільки почую щось із країв моїх –
Так і серце моє тріпоче від цієї вістки,
І згадую я всіх для мене дорогих.