Прикро, коли тебе не чують…Неприємно, коли не розуміють… Нестерпно, коли відкидають… Гірко, коли розчаровують… Боляче, коли шматують душу… Час не лікує, він просто прикриває рани плівкою недовгого забуття, і достатньо лише їх легенько зачепити, як вони знову нагадують про себе.
Тепер вже майже немає невиліковних хвороб – ми навчилися позбуватися майже всього, навіть совість вміємо викинути на сміття, а лікувати душу так і не вміємо. Перетерпіти фізичний біль можливо, а заспокоїти і втихомирити душу набагато важче – не всім це вдається, але, напевне, і не всі цього хочуть. Навіщо комусь чужий тягар? Головне, щоб не було свого. Бо в них і так вже та душа – як камінь, який самі ледь несуть…
Невже тепер вже немає таких людей, які віддадуть ближньому останнє, не потребуючи нічого взамін? По-науковому це називається альтруїзм - і так доступно, вишукано нам розказують про нього, що потрібно робити добро, не очікуючи винагороди, вчать як правильно це робити, а самі роблять тільки те, що вигідно, якщо від того є якась користь. І тоді руйнується весь ідеал добра, адже людина, якщо чомусь хоче навчити, то сама повинна жити так як вчить. Щоб казали як колись про Григорія Сковороду: «Він жив, як учив, а учив, як жив…»
Але це ще найкращий варіант, коли люди намагаються щось донести іншим, навіть лицемірячи – не виконуючи цього особисто. А що робити з тими, які не допоможуть, якщо їм цього не потрібно? Коли ми стали такими корисливими, прагматичними, жорстокими? Ви скажете, що це закони теперішнього світу. НІ! Світ яким був, таким і лишився – це ми, прийшовши у нього руйнуємо всі моральні принципи, намагаючись встановити закони, які вигідні лише нам. І навіть, коли ми виростаємо до рівня усвідомлення того, що ми повинні діяти альтруїстично, то і в цьому для нас є певна користь. Ми від цього отримуємо насолоду – який я хороший, що роблю стільки доброго, я пишаюся собою… І в такому випадку, напевне, краще бути щирим злодієм, ніж лицемірним добродієм…
Але для чого ж тоді дані моральні норми? Для того, щоб вони просто були для формальності, щоб якщо хтось запитає, то ми відзвітуємо? А що ж ми відповімо Богу, коли він нас запитає на Страшному Суді, чому ми чинили несправедливо? Невже ми осмілимось Йому сказати, що моральні закони не співвідносилися з законами часу? Невже будемо виправдовуватися, що в нас добро було окремо від життя, і що нам було важко сумістити ці два поняття, бо ми не уявляли їхній взаємозв’язок, і в нас думки були зовсім про інше…
Та чи тоді Він зрозуміє нас?