«Жити — значить боротися, боротися — значить жити»
Зараз для Української Держави настали скрутні часи. Якщо така ситуація, яка складається на даний момент буде продовжуватися далі, то її просто може не стати. «Та цього не може бути! – заперечите Ви. Є ще багато свідомих українців, які у будь-яку хвилину готові стати на захист нашої неньки.»
Але проблема полягає не в тому, чи вони налаштовані на підтримку України, чи ні, а біда в тому, що перший крок чомусь робити ніхто не береться. Як казала моя колега: «Та нема що дивитися ті новини, от як буде революція, то я обов’язково вийду на допомогу». Звісно, що підтримати легше, ніж розпочати – я з цим цілком згідна.
Зараз багато говориться у патріотичних колах, що відбувається деградація суспільства загалом – викривлення ціннісніх орієнтацій, відсутність моралі як такої взагалі. І в цьому зазвичай звинувачують наших сусідів, то зі Сходу, то з Заходу. Я частково погоджуюсь з такою думкою, адже справді наші «сестрички» вже достатньо полонізували і русифікували Україну, але не потрібно знімати відповідальності і з нас самих. Хто винен нам в тому, що ми такі безхребетні і не можемо протистояти цьому? Чекаємо, поки хтось подасть нам руку «дружньої» допомоги. Та ніхто не допоможе нам зі сторони, якщо ми самі не почнемо робити кроки і відстоювати нашу державу, культуру. Почнімо кожен з себе: спілкуймося чистою українською мовою (а не суржиком з російською чи польською), вивчаймо українську історію (а не теорії «Єдиной Руси»), читаймо українські класику (а не всіляких закордонних містерів – я проти них не маю нічого проти, адже треба бути обізнаним в усьому, але наслідувати лише своє), ознайомлюймося з українськими звичаями, традиціями (а не влаштовуймо щоразу «свято чарки»), шануймо українських героїв (а не всіляких царів і імператорів), слухаймо справжню українську музику (а не попсу, на кшталт «муси-пуси»).
Невже це так важко? Я так не думаю. Просто ми боїмося виділитися з маси, видатися якимись не такими, особливими, не хочемо, щоб з нас насміхалися. Я перепрошую, але такими темпами ми потопимо нашу державу у цій багнюці і її слід зникне навіки.
На думку прийшли слова видатного пророка українського народу Тараса Шевченка, «Кобзар» якого повинен стояти поряд з Біблією на найпочеснішому місці у кожній українській родині:
«Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Замість пива праведную
Кров із ребер точать…» («І мертвим, і живим, і ненародженим…»)
І справді, непоправніших ран, які заподіюємо ми нашій неньці, то годі десь ще і знайти. Ворог, який би він не був, цінує власну державу більше за все, а не відрікається від неї як зробило багатенько українських «яничарів». І ці зрадники ще спокійно ходять по цій благословенній Богом землі. Але «Господь воздає кожному згідно з його ділами «(Пс. 62:13).
Ми не можемо навіть спільно іти до поставленої мети, хоча вона єдина для всіх, але звісно кожен для себе хоче все ж таки використати у своїх меркантильних інтересах. І серед цієї невеличкої «купки» людей починаються непорозуміння. А все із-за чого? Та звісно, що це все наш власних егоїзм нам не дозволяє жити мирно, амбіції аж так і «випирають»! Мені цікаво, проти кого це все «бунтує», невже проти самого Бога? Я думаю, що проти нього ця зброя буде безсильна, адже Ви робите іншим Зло, а Він Милосердний, і тому обдаровує їх навзамін Благом, от в чому парадокс.
Я всім людям бажаю Добра, адже тоді люди веселі, життєрадісні, щасливі, на них просто приємно дивитися. А коли над людьми панує злоба, то вони її намагаються зганяти на інших, і цим роблять погано не лише собі, але й іншим. Я натрапила на одну досить цікаву фразу: «Поки людина відчуває біль - вона жива. Поки людина відчуває чужий біль - вона Людина». Хоча зазвичай люди, якщо поділишся доброю новиною, то порадуються, а злою, то потішаться. Але не варто казати так про всіх, адже є справді щирі люди, які співпереживають з тобою так, наче це їхня власна біда і радіють по-справжньому. Тому завжди варто цінувати тих, хто поруч з Вами завжди – і в радості, і горі, коли просто можна з ними сидіти поряд і мовчати, і відчувати тепло їх душі.
Пам’ятаймо слова Ісуса: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую.» (Ін. 15:13-14)
P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.
Але проблема полягає не в тому, чи вони налаштовані на підтримку України, чи ні, а біда в тому, що перший крок чомусь робити ніхто не береться. Як казала моя колега: «Та нема що дивитися ті новини, от як буде революція, то я обов’язково вийду на допомогу». Звісно, що підтримати легше, ніж розпочати – я з цим цілком згідна.
Зараз багато говориться у патріотичних колах, що відбувається деградація суспільства загалом – викривлення ціннісніх орієнтацій, відсутність моралі як такої взагалі. І в цьому зазвичай звинувачують наших сусідів, то зі Сходу, то з Заходу. Я частково погоджуюсь з такою думкою, адже справді наші «сестрички» вже достатньо полонізували і русифікували Україну, але не потрібно знімати відповідальності і з нас самих. Хто винен нам в тому, що ми такі безхребетні і не можемо протистояти цьому? Чекаємо, поки хтось подасть нам руку «дружньої» допомоги. Та ніхто не допоможе нам зі сторони, якщо ми самі не почнемо робити кроки і відстоювати нашу державу, культуру. Почнімо кожен з себе: спілкуймося чистою українською мовою (а не суржиком з російською чи польською), вивчаймо українську історію (а не теорії «Єдиной Руси»), читаймо українські класику (а не всіляких закордонних містерів – я проти них не маю нічого проти, адже треба бути обізнаним в усьому, але наслідувати лише своє), ознайомлюймося з українськими звичаями, традиціями (а не влаштовуймо щоразу «свято чарки»), шануймо українських героїв (а не всіляких царів і імператорів), слухаймо справжню українську музику (а не попсу, на кшталт «муси-пуси»).
Невже це так важко? Я так не думаю. Просто ми боїмося виділитися з маси, видатися якимись не такими, особливими, не хочемо, щоб з нас насміхалися. Я перепрошую, але такими темпами ми потопимо нашу державу у цій багнюці і її слід зникне навіки.
На думку прийшли слова видатного пророка українського народу Тараса Шевченка, «Кобзар» якого повинен стояти поряд з Біблією на найпочеснішому місці у кожній українській родині:
«Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Замість пива праведную
Кров із ребер точать…» («І мертвим, і живим, і ненародженим…»)
І справді, непоправніших ран, які заподіюємо ми нашій неньці, то годі десь ще і знайти. Ворог, який би він не був, цінує власну державу більше за все, а не відрікається від неї як зробило багатенько українських «яничарів». І ці зрадники ще спокійно ходять по цій благословенній Богом землі. Але «Господь воздає кожному згідно з його ділами «(Пс. 62:13).
Ми не можемо навіть спільно іти до поставленої мети, хоча вона єдина для всіх, але звісно кожен для себе хоче все ж таки використати у своїх меркантильних інтересах. І серед цієї невеличкої «купки» людей починаються непорозуміння. А все із-за чого? Та звісно, що це все наш власних егоїзм нам не дозволяє жити мирно, амбіції аж так і «випирають»! Мені цікаво, проти кого це все «бунтує», невже проти самого Бога? Я думаю, що проти нього ця зброя буде безсильна, адже Ви робите іншим Зло, а Він Милосердний, і тому обдаровує їх навзамін Благом, от в чому парадокс.
Я всім людям бажаю Добра, адже тоді люди веселі, життєрадісні, щасливі, на них просто приємно дивитися. А коли над людьми панує злоба, то вони її намагаються зганяти на інших, і цим роблять погано не лише собі, але й іншим. Я натрапила на одну досить цікаву фразу: «Поки людина відчуває біль - вона жива. Поки людина відчуває чужий біль - вона Людина». Хоча зазвичай люди, якщо поділишся доброю новиною, то порадуються, а злою, то потішаться. Але не варто казати так про всіх, адже є справді щирі люди, які співпереживають з тобою так, наче це їхня власна біда і радіють по-справжньому. Тому завжди варто цінувати тих, хто поруч з Вами завжди – і в радості, і горі, коли просто можна з ними сидіти поряд і мовчати, і відчувати тепло їх душі.
Пам’ятаймо слова Ісуса: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую.» (Ін. 15:13-14)
P. S. Якщо виникатимуть якісь зауваження, побажання, рекомендації, або просто відгуки щодо статей, написаних мною, то прошу писати на електронну скриньку liza1402@mail.ru. З нетерпінням чекаю Ваших листів.
