«Живу вже не я, а живе Христос у мені…» (Гл. 2, 20)
Такі слова апостола Павла ми чули на сьогоднішній літургії. Він ними звертався до галатів. Але ці слова є досить актуальними і на сьогоднішній день, і вони також стосуються нас – «сучасних» християн.
Напевне, хтось дорікне: «Та коли це було? Тоді була зовсім інша ситуація…». Але це тільки так здається – насправді все те саме. Ми лишилися тими самими грішними людьми, з тлінним тілом, яке нас повсякчас тягне у гріх, з душею, яку занапащуємо щомиті, з постійними проблемами…Звісно пішов науковий, технічний прогрес – люди стали розумнішими, майже нічого не роблять, за них все виконують машини. І це вважаєте пішло на користь? Навпаки, це ще погіршило ситуацію, адже, ми зараз не можемо уявити своє життя без електрики, ми не намагаємося, щоб речі служили нам, а стаємо їхніми рабами. Ми тепер у всьому послуговуємося розумом, скрізь шукаємо вигоду, прикриваючись, що робимо користь для суспільства.
Але хіба ми стали добрішими, уважнішими один до одного, співчутливішими, більш люблячими? Та звісно, що ні. Цей прогрес з однієї сторони веде до страшного регресу з іншої – деградації моральних цінностей, а їх ніяка техніка не замінить.
Але ж незважаючи на ці всі обставини, ми все рівно хочемо врятуватися від погибелі, тобто потрапити до Раю. Признаємося ми собі у цьому чи ні, але страх перед вічними муками у нас є, та ще і немалий. У декого це навіть переростає у фобію, таку як боязнь смерті. Ви скажете, що цей страх пов’язаний з невідомістю, що людину лякає те, що вона не знає, що відбуватиметься з нею після закінчення її земного життя. З однієї сторони так і є, але людина просто відчуває, що їй прийдеться відповідати за всі свої вчинки, і саме це її лякає. Це говорить голос совісті, якщо, звісно, його ще нічим не приспали…
Але для того, щоб не потрапити до Пекла треба щось робити. І от люди починають хапатися за церковну догматику, каноніку, літургіку... і ще за багато церковних канонів і правил. Детально «проштудіювавши» хоча б якусь часточку цієї всієї «літератури», вони намагаються це втілювати у життя – борються, щоб це все виконувалося, вказують, що, як, де, і коли потрібно робити.... і думають, що вже спаслися. (Це дещо нагадує практику протестантів – це у них, якщо вже похрестився у їхню «віру», то відразу потрапляєш на Небеса. Гарна теорія. Якщо комусь цікаво, то можна спробувати, як зустрінемося десь на тому світі, то розкажете чи так було…).
Але печаль у тому, що сліпе виконання догматів нікого не врятує. Згадаймо один випадок з Євангелія від Луки (Лк 7:36-50). Один фарисей, по імені Симон, запросив Христа до дому всього. Про це дізналася одна грішниця і принесла з собою пляшечку з миром: «І, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила…»(Лк 7:38). Фарисей, побачивши це, почав у думках своїх докоряти Христа, тому що Він дозволяє доторкатися до себе грішниці, а значить, абсолютно ігнорує Божі Закони. А Христос, бачачи, ці всі підступні помисли і через притчу дав йому зрозуміти, що він неправий. «А до жінки сказав Він: Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!» (Лк. 7:50).
Тому нам варто задуматися над тим, що врятувати свою душу ми зможемо лише тоді, коли будемо насамперед щиро вірити. Я не відкидаю догмати, їх дотримання є також важливим для кожного християнина, але всі вчинки людини мають проходити через призму віри, саме вона має бути основою всіх намірів і починань. Саме тому апостол Павло і каже галатам, що «Живу вже не я, а живе Христос у мені…» (Гл. 2, 20). Для того, щоб повірити, то треба дозволити Господу увійти в наше єство, а найперше відкрити Йому нашу душу. Ми ніби і впускаємо Бога у наше серце, намагаємося іти за ним, робити все у Його славу, але… проти ближніх своїх. Ці люди «співслужать» разом з нами в ім’я Господнє, можливо вони просто слідують Господу, але іншим шляхом, іншими способами. В цьому простежується певна вигода, намагання показати себе, видатися необхідним, авторитетом, або просто взяти владу у свої руки. Тільки я не можу збагнути, як можна взяти владу над Богом, або стати вище Нього? І тут вже постає дилема: що краще: сліпе виконання догматів чи отака «віра», яка просто перекреслює самого Бога?
І знову ж таки звернімося до Євангелія. Коли Христос дає притчу сіяча, який сіяв своє зерно. "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, - і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам’янистий, - і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, - і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добру землю, - і, зійшовши, уродило стокротно.” (Луки 8:5-8). Те, що сказане вище напевне стосується того зерня, що упало між терен, який його заглушив. Ми ніби і готові відкритися Богові, і впускаємо Його, але потім наша злоба як терен заглушує те добре, що було у нас вкладено.
Тому на закінчення звертаюся до Вас дорогі во Христі браття і сестри словами. «Це сказавши, Христос закликав: "Хто має вуха, щоб слухати, - нехай слухає!»
Напевне, хтось дорікне: «Та коли це було? Тоді була зовсім інша ситуація…». Але це тільки так здається – насправді все те саме. Ми лишилися тими самими грішними людьми, з тлінним тілом, яке нас повсякчас тягне у гріх, з душею, яку занапащуємо щомиті, з постійними проблемами…Звісно пішов науковий, технічний прогрес – люди стали розумнішими, майже нічого не роблять, за них все виконують машини. І це вважаєте пішло на користь? Навпаки, це ще погіршило ситуацію, адже, ми зараз не можемо уявити своє життя без електрики, ми не намагаємося, щоб речі служили нам, а стаємо їхніми рабами. Ми тепер у всьому послуговуємося розумом, скрізь шукаємо вигоду, прикриваючись, що робимо користь для суспільства.
Але хіба ми стали добрішими, уважнішими один до одного, співчутливішими, більш люблячими? Та звісно, що ні. Цей прогрес з однієї сторони веде до страшного регресу з іншої – деградації моральних цінностей, а їх ніяка техніка не замінить.
Але ж незважаючи на ці всі обставини, ми все рівно хочемо врятуватися від погибелі, тобто потрапити до Раю. Признаємося ми собі у цьому чи ні, але страх перед вічними муками у нас є, та ще і немалий. У декого це навіть переростає у фобію, таку як боязнь смерті. Ви скажете, що цей страх пов’язаний з невідомістю, що людину лякає те, що вона не знає, що відбуватиметься з нею після закінчення її земного життя. З однієї сторони так і є, але людина просто відчуває, що їй прийдеться відповідати за всі свої вчинки, і саме це її лякає. Це говорить голос совісті, якщо, звісно, його ще нічим не приспали…
Але для того, щоб не потрапити до Пекла треба щось робити. І от люди починають хапатися за церковну догматику, каноніку, літургіку... і ще за багато церковних канонів і правил. Детально «проштудіювавши» хоча б якусь часточку цієї всієї «літератури», вони намагаються це втілювати у життя – борються, щоб це все виконувалося, вказують, що, як, де, і коли потрібно робити.... і думають, що вже спаслися. (Це дещо нагадує практику протестантів – це у них, якщо вже похрестився у їхню «віру», то відразу потрапляєш на Небеса. Гарна теорія. Якщо комусь цікаво, то можна спробувати, як зустрінемося десь на тому світі, то розкажете чи так було…).
Але печаль у тому, що сліпе виконання догматів нікого не врятує. Згадаймо один випадок з Євангелія від Луки (Лк 7:36-50). Один фарисей, по імені Симон, запросив Христа до дому всього. Про це дізналася одна грішниця і принесла з собою пляшечку з миром: «І, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила…»(Лк 7:38). Фарисей, побачивши це, почав у думках своїх докоряти Христа, тому що Він дозволяє доторкатися до себе грішниці, а значить, абсолютно ігнорує Божі Закони. А Христос, бачачи, ці всі підступні помисли і через притчу дав йому зрозуміти, що він неправий. «А до жінки сказав Він: Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!» (Лк. 7:50).
Тому нам варто задуматися над тим, що врятувати свою душу ми зможемо лише тоді, коли будемо насамперед щиро вірити. Я не відкидаю догмати, їх дотримання є також важливим для кожного християнина, але всі вчинки людини мають проходити через призму віри, саме вона має бути основою всіх намірів і починань. Саме тому апостол Павло і каже галатам, що «Живу вже не я, а живе Христос у мені…» (Гл. 2, 20). Для того, щоб повірити, то треба дозволити Господу увійти в наше єство, а найперше відкрити Йому нашу душу. Ми ніби і впускаємо Бога у наше серце, намагаємося іти за ним, робити все у Його славу, але… проти ближніх своїх. Ці люди «співслужать» разом з нами в ім’я Господнє, можливо вони просто слідують Господу, але іншим шляхом, іншими способами. В цьому простежується певна вигода, намагання показати себе, видатися необхідним, авторитетом, або просто взяти владу у свої руки. Тільки я не можу збагнути, як можна взяти владу над Богом, або стати вище Нього? І тут вже постає дилема: що краще: сліпе виконання догматів чи отака «віра», яка просто перекреслює самого Бога?
І знову ж таки звернімося до Євангелія. Коли Христос дає притчу сіяча, який сіяв своє зерно. "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, - і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам’янистий, - і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, - і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добру землю, - і, зійшовши, уродило стокротно.” (Луки 8:5-8). Те, що сказане вище напевне стосується того зерня, що упало між терен, який його заглушив. Ми ніби і готові відкритися Богові, і впускаємо Його, але потім наша злоба як терен заглушує те добре, що було у нас вкладено.
Тому на закінчення звертаюся до Вас дорогі во Христі браття і сестри словами. «Це сказавши, Христос закликав: "Хто має вуха, щоб слухати, - нехай слухає!»
