Нарешті завтра вже буду удома,
Здавалося минули вже віки –
Коли переступала ріднії пороги,
І згадувала я прожиті роки.

Здається ще вчора ходила босоніж,
На Богом благословенній, любій землі,
А сьогодні я далеко від рідного дому –
Немовби я живу десь у небутті.

І сльози на очі самі навернулись,
Не мала би плакать, бо ж їду додому,
Треба, щоб усі незгоди позбулись,
І залишити в минулому цю жахливу втому.

Встрічай, рідна земле, свою блудну доньку,
Яка повернулась, хоч і не назавжди.
Але ж не забула сюди цю нелегку дорогу –
І тільки й мріє, щоб лишитись удома назавжди.