Мудрість народна попереджає не зарікатися від торби й в'язниці. Хто знає, як життя складеться в  завтра. Хто знає, з ким зіштовхнешся чоло в чоло, глибоко задумавшись  повернувши за будинок. Я теж знати не знав, що цілих три місяці свого життя мені доведеться ховатися в чужім і незнайомім місті, а щоб чимсь жити — працювати вантажником в овочевому магазині й там же спати, одержуючи ще на півставки охороняючи магазин. Від кого й у якім місті я ховався — сьогодні вже неважливо. Важлива одна риса мого тамтешнього життя, про яке хочеться розповісти.  

Через два квартали від нашого магазину розташовувався старий міський цвинтар. На ньому за браком місця вже давно нікого не ховали. Крізь могильні плити проросли дерева, весь цвинтар потопав у зелені, і я ходив туди гуляти у вечірній години між закриттям магазину й настанням темряви. Може бути, не в кожнім місті світу найдеться громадянин із прізвищем Рабинович, але зате на більшості цвинтарів у нашій країні найдеться єврейське поле. Гучний, невгамовний, упертий, що пахне біблійною стародавністю, гарний і відразливий одночасно, самий дивний народ на землі розбрівся всюди й скрізь залишив сліди своєї присутності. 

 Та цвинтарна частина, де були поховані євреї, перебувала на самому краю,  туди я ходив частіше. Спочатку мене привернулт написи на могилах і портрети померлих. Там були поховані євреї, що служили в Червоній армії. Ті, які повірили в революцію, пивилазили на світло із усіх щілин російської провінції й стали під червоний прапор. Когось із них вбили на війні, хтось до чогось дослужився. На їхніх могилах написи були зроблені по-російському, а на фотографіях вони були відбиті в гімнастерках і портупеях. Ці мені подобалися найменше. Більше подобалися старі з дивними, іноді смішними для нашого вуха іменами. Подобалися їхні смутні очі й довгі бороди. Подобалося, що дружини їх лежать поруч, і відчувалося, що при житті вони були ніжні якоюсь іншою ніжністю, яка рідка серед слов'ян. Там, де написи були зроблений на івриті, до простої цікавості додавався священний інтерес, і я подовгу ходив серед могил Корфункеров і Зильберманов, Коганов і Кацев. Якось не було нудне й було про що думати, хоча не можна було припустити, що я додумаюся до чогось особливого. Однак додумався.

 У каптьорці, де я ночував, було Євангеліє. Я відкривав його часом на будь-якім місці й читав. Читав, не всі розуміючи, але із задоволенням. Коли почував, що ситий і задоволення закінчилося — закривав. І от одного разу вразив мене розповідь про багача та Лазаря. 

 Ви не глузуйте з того, що сторож овочевого магазину гуляє на цвинтарі та читає Євангеліє. І Боже вас збережи думати, що це неправда. Адже я ж не завжди був сторожем, і зараз їм не є. У той період часу я ховався, і було від кого. Виходить, і справи в мене бували важніші, а освіта і статус їм відповідали. 

 Отож, у розповіді про Лазаря й багатія торкнула мене одна думка, а саме: багатій у пеклі переживає про братів, що залишилися на землі. По досвіду мені було відоме, що коли в житті людини наступає такий кошмар, який ми передчасно називаємо пеклом, те можна перестати думати про всіх, навіть самих близьких. Тоді тільки виєш від щиросердечного болю або тремтиш за шкіру. Багатій, виявляється, був по-своєму гарний. Він, навіть потрапивши в потойбічне полум'я, зберіг у душі тривогу про родичів. Зворушливо було й прохання про те, щоб Лазар намочив палець у воді й прохолодив йому язик. Здивувало й те, що вони за труною один одного довідалися й що там можуть бути довгі розмови між святими й грішними, між Авраамом і його нащадками. На цих думках я й заснув у той вечір, скрутившись у калачик, як я люблю, на смердючій ковдрі синього кольору. 

 На наступний вечір я знову бродив серед християнських і єврейських могил, пробирався серед йржавих і колючих огорож, розсовував руками зарості папороті й думав про свої проблеми. Думка про те, що євреї, що лежать отут, де я зараз ходжу, схожі на євангельського багатія, а може бути, хтось із них схожий і на Лазаря, прийшла до мене тихо й непомітно. Як би сама собою. Я навіть не зупинився, продовжив прогулюватися, але ця думка раптом розфарбувала євангельську розповідь і навіть зазіхнула на більше. Сильно віруючим мене завжди було назвати важко хоча б тому, що в житті цього не видно. Але навчений ще в інституті Достоєвським, я вважав і вважаю, що істина — Христос, а якщо істина — не Він, то краще я буду із Христом, але без істини. Те, що євреї в Ісуса Христа не повірили, видалося мені моторошною помилкою й величезною трагедією. При цьому ніякій ворожості до цього народу в мене ніколи не було. 

 І от отут я подумав: адже там, за труною, всі всіх взнали. Побачили люди й Мойсея, і Авраама. Побачили й Ісуса Христа, і тільки там зрозуміли свою помилку. Це ж, напевно, вони тепер просять, щоб омочив хтось перст і прохолодив їм уста. Напевно, скаржаться, що їх неправильно навчили, або вони самі не прагли думати про важливе, і от так розплескали життя по жменях, хто куди, а тепер мучаються… Мучаються, і про родичів думати не перестають. Нас вони, може, і терпіти не можуть, але вже своїх-то любити вміють. У нас діти поголовно то «тупі», то «дурні», а в них «Ося завжди гарний хлопчик». Так, принаймні, я тоді думав і вирішив так: поки життя моє незрозуміле, буду ходити сюди й читати мертвим євреям Євангеліє. 

 З тих пір пройшло вже достатньо років, але я й сьогодні дивуюся тодішній витівці. Сьогодні б я цього вже не зробив. Або побоявся б, або сам би себе постидился. Хоча сьогодні я знаю, що вирішив тоді правильно. Я багато потім спілкувався зі священиками й читав різні книги. У Бога немає мертвих. Увага душі прикута до місця, де лежить тіло, адже там людена воскресне. Читання Євангелія — це один з високих видів молитви. І, безсумнівно, покійні переживають про живих і прагнуть, щоб ті не повторювали їхні помилки. 

 На роботі все було тихо й непомітно, а от навколо почало діятися різне всяке. Стало коротить проводку. У магазин занадилися місцеві шахраї-недолітки, і ночі перестали бути спокійними. Вдобавок у мене сильно розболівся шлунок, і я перестав їсти. Зате з дому повідомляли, що справи вирішуються й скоро можна буде повернутися. Ті, хто шукав мене, самі сталі ховатися. Думка про домівку тепло зігрівала. 

 На цвинтар я продовжував ходити й читав там переважно Євангеліє від Іоанна. Там багато таких місць, де Господь звертався до іудеїв, що тіснили, що обступали його й. Він іноді лаяв їх, іноді вчив, іноді загрожував і викривав, але вони так нічого доладно й не розуміли. Голови їх були напхані якимись своїми думками. А от чорно-білі особи з надгробків дивилися так, начебто розуміли все, що я читав, і це мене одночасно й лякало, і радувало. Читав я вголос, але неголосно. Знаходив зручне місце, прочитував главу, потім просив у небіжчиків прощення за те, що потривожив, і відходив кроків на 20, на інше місце. 

 Так тривало зодва тижня . Я вже звик до них, до тих, кого звали Шломо й Хацкель, до тих, на чиїх могилах були написані слова про скорботу рідних і вигравіруваний семисвічник. Як отут прийшла новина про кінець моїх випробувань. Можна було перерахувати кишеньковий дріб'язок і, навіть не вертаючись у сторожку, бігти на вокзал, щоб електричками добиратися додому. Так я й зробив. Наостанку прийшов на цвинтар, але вже нічого не читав (Євангеліє було власністю сторожки). Просто посидів під деревами, але вже на християнській частині. Було приємно дивитися на хрести й було сумно, що вони не стоять у тій частині цвинтаря… 

 Я забув би цю історію, як забув сотні історій своєї й чужих життів. Але я згадав про неї, коли серед моїх друзів усе частіше стали з'являтися євреї. Вони не вирішували із мною ґешефти, не робили шахер-махер і не готовили гефильте-фиш. Вони взагалі не робили із мною нічого єврейського, але з'являлися нізвідки, говорили із мною про Бога, про Христа, про Суд і потім йшли. Деякі стали моїми друзями, багато хрестилися, інших я навіть не пам'ятаю по імені, але за кілька років їх було багато.

І от отут у мої важкі мізки прийшло ясне розуміння того, що очі з надгробків дивилися на мене з розумінням не даремно. 

 Євреї все-таки вміють любити своїх і переживати про них навіть із пекла.