tЦе євангельське читання говорить нам про сліпу людину по імені Вартимій. Він довгий час сидів в Иерихонських воріт. І за ці роки, так думалося б, надія в людині повинна була ослабнути, а то й зовсім пропасти. Але Вартимей усе ще чекав чогось від життя. Він вірив, що в його житті чудо ще можливе. Він чекав. І от, одного разу він почув шум юрби, що наближається. Щодня сотні людей проходили через міські ворота, але сьогодні було всі не так. Вартимей нутром відчув, що це незвичайний день і шум юрби не такий як завжди. Так буває й з нами: ідемо по вулиці, навколо нас прходять десятки осіб. Раптом, ми відчуваємо незрозуміле хвилювання, ми відчуваємо, що зараз повинна відбутися зустріч із людиною. І точно: через мить ми бачимо знайомий силует. Зустріч відбулася. Так і з Вартемієм: серце колотилося від незрозумілого хвилювання, він запитав у людей: «що це таке?» (Лук. 18:36). Йому відповіли: «Ісус Назорей йде» (Лук. 18:37). І Вартимей зрозумів, що це і є той довгоочікуваний рятівний день. Він почав кричати: «Ісус, Син Давидів! Помилуй мене» (Мк. 10:47). Вражає віра Вартимея. Віра, яка дозволила йому перекричати целую юрбу. Вартимей закричав, і Христос почув його. Хоча Вартимею й намагалися заткнути рот. У Євангелії сказане: « багато змушували його замовчати» (Мк. 10:48). Людей, які змушували замовкнути Вартимія, ми по-людськи зрозуміти можемо. І ми так нерідко робимо. Ми частенько затикаємо рот своєму близькому, який проявляє, як нам здається, зайву активність у бажанні духовно зцілитися. Як часто ми говоримо людині: «Ти куди лізеш? Не бачиш, що ти тут не один такий? Тут ціла черга й не тільки хворих. Почекай, от з усіма справами розберуться, дійдуть і до тебе руки. А поки помовчи, і так голова розколюється, і  без тебе важко». Як легко ми можемо змусити замовчати людину, що кличе Христа. І як страшно усвідомлювати, що серед таких людей виявляємося і ми.

 Але бажання прозріти виявилося сильніше, чим небажання інших людей допустити Вартимія до Христа. І от, тут нам з вами варто задуматися над тим, як ми йдемо до Господа? Як ми звичайно робимо у своєму житті: крикнемо раз-другий, причому так, щоб нас навколишні не почули. Раптом почують, що тоді подумають про нас? А вже якщо погрозять нам і скажуть замовчати, то швидше всього ми вмовкаємо, і голосу свого не піднімемо, щоб виявитися почутими Господом. А Вартимій як би говорить нам: «Не бійся кричати. Не бійся шуму навколишнього світу. Не бійся юрби. Кричи, кричи так, щоб тебе Господь почув». І Господь почув Вартимія...

 Христос велів привести сліпого. Він запитав Вартимія: «чого ти прагнеш від Мене?» (Мк. 10:51). І Вартимій відповів: «Учитель! Щоб мені прозріти» (Мк. 10:51). Вартимій попросив у Христа найголовніше. Він просив виконання самої заповітної мрії. І в цьому приклад для кожного з нас. Найчастіше ми просимо в Бога те, без чого легко можемо обійтися у своєму житті. Наприклад, усіма силами, прагнемо привернути увагу людини, від якої наше життя абсолютно не залежить. Або ж випрошуємо такі блага, від яких тільки збільшиться наше занепокоєння. Ходив пішки - усе було нормальне. Купив машину - і тепер голова болить: як би її не украли, як би не вдарили, як би самому не врізатися. Став керівником - і тепер складно заспокоїтися з тим, що серед підлеглих є люди талановитіші, гарніші, перспективніші. Доводиться миритися з тим, що практично немає друзів, а є безліч зазаздрісників і ворогів. А Вартимій вчить нас: «Проси в Бога головного. Проси того, без чого твоє життя дійсно нещасне й порожнє».

 А ще буває так, що й до нас Господь звертається з питанням: «Що тобі від Мене потрібно?». А в нас думки починають плутатися: «Що мені потрібно? Ой, Господи, Ти скажи, що мені не потрібно від Тебе. Вмене й здоров'я неміцне, і любов нескінченну, і поваги нема, і зарплату більшу, і квартиру в центрі міста, і крісло керівника. Пальців не вистачить, щоб перелічити, що мені від Тебе, Господи, потрібно одержати». Страшно тому, що в цьому списку немає бажання про звільнення від почуття ворожості, почуття заздрості й почуття ненависті. Ні прохання про дарування відповідальності за близького й про зберігання свого серця й розуму від гріха. А навіщо? Ми не бачимо в цьому великого лиха. Жили із гріхами, живемо, і із гріхами помирати будемо. Навіщо просити Господа про якісь дурниці? Ми пожити по-людськи прагнемо встигнути. А віра - це ж справа настрою й вільного часу. А часу в нас, як відомо, на духовні речі практично не залишається.

І тут ми зустрічаємося з іншою ситуацією. До нас підходить Господь і запитує: «Чого ти від Мене прагнеш?». А ми з відчуття ситості відповідаємо: «Чесно говорячи, Господи, нічого не прагну. У мене є все, що необхідно для нормального життя. А чого ні, те придбаю. У нашім світі все продається й купується. А Ти, Господь, мені поки не потрібний». От і виходить, що Господь для нас або добрий чарівник, що виконує всі наші бажання, або швидка допомога по необхідності. Він не є для нас іншом. Ми не бачимо в Господі свого Батька. У Дмитра Сергійовича Мережковского є цікаве висловлення: «Одні говорять: не можна бути живим, не відрікшись від Христа. Інші: не можна бути християнином, не відрікшись від життя. Виходить так: або життя без Христа, або християнство без життя». І в такому випадку Господь просто не в змозі пробитися через наше небажання прозріти...

 Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас не зневірятися, навіть тоді, коли довгі роки наші молитви залишаються без відповіді. Не зневірятися навіть тоді, що коли оточуючі зневірилися в нас. Приклад Вартимія вчить нас рішучості пробиватися до Христа через юрбу людської байдужості. А якщо незмога пробиватися, то хоча б просто закричати, але тільки так закричати, щоб Господь почув нас. А Спаситель нас обов'язково почує, побачить, покличе й запитає: «Чого ти від Мене прагнеш?». И в цей момент нам важливо виявитися гранично чесними перед Богом. Нам необхідно попросити дійсно головного. Попросити того, що зробить нас по-справжньому щасливими людьми. І коли одержимо видужання, не забудемо скласти подяку Господу шляхом зміни власного життя на добро. Амінь.