Не зношу розлуки,
Не вмію прощатись,
Мені це приносить нестерпнії муки,
І чомусь починаю боятись.

Так важко на серці,
Так болісно стогне воно,
І стає як маленьке озерце,
Всіма забуте вже давно.

Але це ненадовго, лиш на декілька днів,
Здається живу немов уві сні,
І якась прихована тривога на деньці серця,
І тоді воно ще сильніше б’ється.

Легко звикаю до різних людей,
Розходитись не можу ні за що,
І попереду сотні безсонних ночей,
А спогади пронизують наскрізь ще глибше.

Здається даремно хвилююсь,
Бо воно не вартує того,
І якось цьому дивуюсь,
Бо давно зі мною таке не було.

Та така вже я є -
Пізно щось в собі міняти,
Мене серце до істини веде,
І тому я завжди готова чекати…