Світлій пам’яті Зоряни Осадюк присвячується...

Іще одне життя пішло за горизонт,
Хоч тільки нещодавно розпочало свій шлях.
І залишило позаду тисячі розмов,
Де кожен для себе вибирав маяк.

І сонце посміхнулось на прощання,
І вітер десь завив від болю вдалині -
Так ніби Ти дивилася востаннє
Услід для когось нових й нових днів...

Всім героям незалежної України присвячується...

«…Бо не відкине Господь народу Свого і не забуде насліддя Свого…»
(Пс. 93:14)

Вже скоро розпочнеться та війна
Мого знедоленого і могутнього народу.
А нелюд щохвилини життя лиш відбира,
Так ніби отримує від того шалену насолоду.

Там буде кров, і будуть сльози,
Та якщо не зараз, то уже й ніколи
Не зможем виблагать у долі
Того права на життя в спокОї.

Ми не будемо благать пощади,
Бо від убивць не дочекаємось розради.
Поки самі на стежку правди ми не станем,
То ніхто не зможе нам допомогти.

«І нехай буде милість Господа Бога нашого на нас…»
(Пс. 89:17)

Сніжок миленький, ти не йди
На українську молодь славну.
В нерівному бою ти їй допоможи,
Щоб вистачило сили боротись надалі.

Ви плакали, стогнали,
А вони взяли і почали,
Хоч і несправедливо страждали,
Та назад не відступали.

А ти, проклятий кате,
Ведеш тих нещасних на страту.
Та скоро тобі самому доведеться вмирати,
Бо для кожного настане час розплати.

«…Нехай не осоромляться через мене ті,
що шукають Тебе, Боже»
(Пс. 68:7)

Ось знову я прощаюся із осінню,
І забуваю смак її тепла.
Як набридло розуму доводити,
Що душа без любові вмира.

Вже скоро настане білосніжний грудень,
І над світом запанує красуня-зима –
А моє серце як засмучений відлюдник,
Де кожен камінчик сили відбира.

Та вірю, що воскреснеш на початку березня,
Коли все захопить чаклунка-весна.
І десь присядеш на березі озера,
Де зцілить Тебе животворна вода.

«…бо наситив Він спрагнену душу,
а душу голодну наповнив добром!»
(Пс.106:9)

Привіт, прекрасний листопаде –
Прошу, ти дай мені пораду,
Бо розум мене зрадив,
А серце біль наскрізь поранив.

І листя вже давно опало,
Ніби когось рідного не стало.
Тепло поволі душу покидало –
Вона просто тихо помирала….

Та вірю, що нап’ється холодного дощу,
Що додасть їй тієї терпкої сили,
Я наостанок лиш прошу,
Щоб вона здобула собі крила…