Колеса стукали все рідше і рідше, поїзд сповільнював свій хід. Ми прибували до місця призначення. Всі метушилися, збиралися, бігали по вагону, адже хотілося якнайшвидше вийти з цієї «домівки на нічліг», бо це була кінцева зупинка. А далі хто куди – хтось у гості, хтось додому, комусь на весілля, іншим – на похорон, а ще іншому – у лікарню, провідати і підтримати близьку людину… Можливо, ці люди вже ніколи і не зустрінуться, адже кожному в іншу сторону, а, може, доля їх зведе ще не раз, щоб змінити їхнє життя назавжди…
А я не поспішала – спокійно спостерігала за людьми, яких, можливо, бачу востаннє. Мій автобус мав відправлятися через півтори години, і я ще мала багато часу для мрій і роздумів… Вийшовши на перон відразу відчула вологість рідного волинського повітря, повіяло холодом, але на душі було добре, як-не-як я все-таки народилася у цьому місті, незважаючи на подальші події мого життя, пов’язані з ним.
Сонечко з’явилося за обрієм, сповіщаючи про прихід нового дня. Воно піднімалося все вище і вище, зігріваючи своїм лагідним промінням землю. Ковель теж поступово прокидався із сну, починало вирувати життя. Люди немов ураз змінилися – ніч робить завжди їх непривітними, похмурими і втомленими, а новий день дає наснагу до життя, віру у світле майбутнє, надію на кращу долю…
Люди раділи зустрічі з близькими людьми, з рідним містом, вони були щасливі. А що відчувала я? Абсолютно нічого. У мене в душі ніби утворилася пустка, мій розум стер усі спогади, а серце – усі переживання. Я не знала, чому так відбувається. Невже за 7 років проживання у цьому місті, у мене не лишилося бодай якоїсь асоціації? Хіба можна за два роки забути все, чим жив такий довгий час?
Виявляється, що можна. Я в цьому місті не жила, а існувала. Мені було надзвичайно важко, адже перед тим 10 років я прожила у селищі, де постійно перебувала на природі, з тваринами, тому це місто було для мене каторгою. Я просто задихалася у чотирьох стінах квартири, яка здавалася мені тісною і непривітною. Я ще з понеділка очікувала п’ятниці, щоб знову поїхати додому, як пташка, яка постійно намагається вирватися з клітки, і, б’ючись об її золоті дверцята, падає, обламуючи крила. Свобода мені була необхідна як повітря, на мене все тиснуло, я була просто пригнічена. Скільки тут було пролито сліз… Повертаючись зі школи, я казала, що іде не додому, а на квартиру… Але хіба були лише негативні емоції? Повинен же ж був бути і позитив. Так – безумовно це було – нові знайомства, якісь нові переживання, зустрічі, захоплення. Зараз навіть інколи виникає ностальгія за школою, за вчителями, за друзями, за якоюсь певною безтурботністю, хоча і там не було все так гладко. Але, на жаль, добро не завжди перемагає зло. Тому всі негативні переживання просто перекреслили своїм тягарем все незабутнє і прекрасне. Але згодом не залишилося нічого – ні доброго, ані поганого.
А зараз за іронією долі – це місто є «перехідним пунктом» від мого нового місця навчання і проживання Івано-Франківська до рідної домівки. Воно відчуває мою радість, коли я повертаюся додому, і сум, коли їду назад. Можливо, моє ставлення до нього змінилося в кращу сторону, адже, змінилися мої погляди, переконання, я стала по-іншому мислити, відчувати, вже є не такою сентиментальною. Але все-одно я лишилася донькою своєї рідної волинської землі, і кожного разу, приїжджаючи сюди, у мене виступатимуть сльози радості, а від’їжджаючи я сумую за своєю батьківщиною…