Сексоти, людиська ви продажні,
Чому ви служите, чи кому?
Коли ж ви стали так відважні,
Щоб наживатись на горі людському?

Коли ридаю – ви всміхаєтесь,
Коли паду вже від утоми -
Ви собі тихо зловтішаєтесь,
Немов зійшла я зі шляху святого.

Не зійду я!
Навіть і не сподівайтесь,
Хоч як би не поганили моє ім’я,
Вже так сильно не старайтесь.

Вам заважає та колода в оці,
Вже скоро впаде ця пелена,
І повернеться до вас ота жорстокість,
І вип’єте чашу спокути до дна.

Ви зраджуєте себе, Бога, Україну,
Потонете вже скоро в тих гріхах,
Душа ваша перетворилась на руїну,
А життя – суцільний жах.

Мені говорять: Заспокійся –
Це все дрібниці, просто так»,
Щоб кожен тим задовільнився,
Ніби не вам, але й не нам.

Але ж тепер усім так добре,
Усі веселі і щасливі,
Відчули свою силу владну,
Бо по-їхньому вчинили.

Ну то і далі зраджуйте і прогинайтесь!
І в куточку собі тихесенько радійте,
Але на свою долю не жалійтесь,
І душу десь подалі від Бога заховайте…