«…Нехай не осоромляться через мене ті,
що шукають Тебе, Боже»
(Пс. 68:7)

Ось знову я прощаюся із осінню,
І забуваю смак її тепла.
Як набридло розуму доводити,
Що душа без любові вмира.

Вже скоро настане білосніжний грудень,
І над світом запанує красуня-зима –
А моє серце як засмучений відлюдник,
Де кожен камінчик сили відбира.

Та вірю, що воскреснеш на початку березня,
Коли все захопить чаклунка-весна.
І десь присядеш на березі озера,
Де зцілить Тебе животворна вода.

«…бо наситив Він спрагнену душу,
а душу голодну наповнив добром!»
(Пс.106:9)

Привіт, прекрасний листопаде –
Прошу, ти дай мені пораду,
Бо розум мене зрадив,
А серце біль наскрізь поранив.

І листя вже давно опало,
Ніби когось рідного не стало.
Тепло поволі душу покидало –
Вона просто тихо помирала….

Та вірю, що нап’ється холодного дощу,
Що додасть їй тієї терпкої сили,
Я наостанок лиш прошу,
Щоб вона здобула собі крила…

«…і щоб не зраділи вороги мої, коли б я похитнувся»
(Пс.12:6)


Не пали, мій милий друже,
Полум’яним листям мою втомлЕну душу,
Залиш її в спокої, прОшу,
Бо Тебе забути я не можу.

І знову ця блакитноока осінь
Мене простити Тебе змусить,
Моя любов Тобі все ж надокучить,
Та обіцянку свою ти вже і так порушив…

А зима так несподівано надходить,
І з розуму мене вже зводить
Цей прийдешній і жорстокий холод,
І до безпам’ятства мене це все доводить.

«Людина — як подих вітру;
дні її — як тінь, що зникає»
(Пс.143:4)

Яка страшна хвороба серця –
Коханням ще вона зоветься,
І якщо комусь і доведеться
Її зустріть, то не завжди всміхнеться.

Хоч у когось і відбере
Ту спраглу віру у хороше.
Та на крилах щастя все ж поносить,
І розум геть зовсім занапастить.

Хоч і буде він до Вас взивати,
Та накажете йому мовчати.
Бо лише той вміє кохати,
Хто дозволив своєму серцю відчувати.

«…а Ти спасеш нас від ворогів наших
і осоромиш тих, що повстали проти нас»
(Пс.43:8)

Осінній день благає слізно
Забути мій нестерпний гнів.
Він втратив вже давно надію
На милість у живих могил.

Вони стоять, і дивляться у небо,
І постійно до Бога кричать –
Та скільки того щастя їм треба?
Невже так можна долю проклинать?

І котяться сльозами віри
Ці краплі холодного дощу.
І ніщо у світі краще не загріє,
Ніж тихий шепіт ніжного «Люблю…»