«…І ось усе місто вийшло назустріч Ісусові
і, побачивши Його, благали,
щоб відійшов з їхніх околиць.»
(Мт 8:34)

Як часто ми кажемо Богу: «Відійди,
І діл дивовижних Ти не твори,
Бо нам важко за Твоїми заповідями по життю іти,
І хрест Твій ми не можемо нести».

Нам зараз без Тебе так добре –
Прийдеш тоді, коли буде у нас горе,
Тоді покаємось – зробимо все як треба,
І будемо Бога прославляти щедро.

Але ж ми християни –
Ми маємо бути вірні Богу і в радості, і в горі,
І славити Його на суші, і на морі,
Щоб Бог у тяжку хвилину нас наодинці не лишив.

«Ти, що живеш під Всевишнього покровом,
що у Всесильного тíні пробуваєш!..»

В нас на церкві гніздяться величаві лелеки,
А, може, і справді наше щастя не так же й далеко?
Хоча б шматочок цієї дивовижі із теплих країв вони принесли,
Тоді б не знали ні бід, ні страждань, ні напастей ми.

Але і так вони нас бережуть від усього лихого –
Від людського ока заздрісного й злого,
І від усяких негараздів ці птахи оберігають,
І від Бога за це щиру подяку приймають.

Бо ми ж не слуги сатани,
А діти Бога святого.
І тому просимо у Нього щиро ми
Щоб не допустив Він нас до напасті через ворога лютОго.

«Бо не стало праведного на землі» (Пс. 11,1)

Україно! Моя Ти страждальная Мати,
А я тобі вірна до скону донька,
Вже так і хочуть тебе назавжди розіп’яти
Оті людожери – одна ж доброта!

Коли ж Ти стала як окраїна?
Коли Тебе так «охрестила» та клята Москва?
Ще лиш, здається, що недавно Ти
В своїй могутності і славі цвіла.

Нене, за що Тобі така страшна кара,
Що Тебе кожен на шматки роздира?
Невже на землі все-таки праведного не стало?
Мені за Тебе серце з болю розрива…

Ще потерпти хоч трішечки, мила
Поки скинемо із трону цих нелюдів-князів,
Хоч знаю, що Тобі і терпіти несила
Цих мерзотних і жорстоких людиськ –насміхачів…

А я щодня за Тебе молюся до Бога:
«Господи, допоможи і збережи…»,
Щоб не була важкою Твоя довга дорога,
«І всяких напастей ти не допусти…»

«Нехай смерть поб’є їх! Нехай зійдуть живими в шеол! –
бо лиш підлота в їхніх домах і посеред них…»
Псалом 53


Так значить Ви всі БОРЕТЕСЬ за МИР?
Невже не відчуваєте у цьому іронії якоїсь?
Та я, напевне, давно уже не з тих,
Хто хоче жити з усіма в лукавому спокої.

Краще вже іти відвертою війною,
Хоч і жорстокою, зате чеснОю,
Ніж недругові нещиро посміхатись,
І перед ним низесенько вклонятись.

Ви скажете, що зараз такий час,
Що як не ми їх, то завтра вони нас.
Краще ж у злагоді зі всіма жити,
Щоб потім не довелось дорогу ціну платити.

Ну що ж, тоді всміхайтесь і вклоняйтесь,
І від долі фарту сподівайтесь,
А вони будуть нові й нові палки стругати,
Щоб у Ваші і так вже надламані колеса їх вставляти…

Ви скажете, що я нещира християнка,
Зате донька блаженної землі.
Недарма ж називаюсь «УКРАЇНКА»,
Надіюсь, що Бог простить гріхи мої.[i]

Вийди на луг літньої ранкової пори,
Всміхнись тихенько до кришталево чистої роси,
Ніжно торкнись м’ягенької трави,
І подивись як радісно і добре навкруги.

Чого сумуєш? Не до суму всім якось,
Здається, що саме повітря щастям налилось.
А в глибині такого далекого й чудотворного неба
Летять сподівання, які ловити швидесенько треба.

А як промайнуть, то вже і не наздоженеш,
Хіба у вітра польового відбереш.
І тоді їх на власну долю як намистинки нанизаєш
Дивись – тепер ти своє щастя вже у руках тримаєш…