Щось Ви давно не кликали щастя?
А, може, кликали, та не так часто.
Та воно ж Вам, напевне, не треба,
Бо Ви ж і так руками торкаєтесь неба.

А, може, заздрити іншим – це для Вас насолода?
І коли ж взялася оця дивакувата мода?
Не все ж життя Ви будете їхати першим класом,
Цей фарт для Вас мине із часом.

Ну що ж живіть собі щасливо,
Я ж егоїст – так що житиму красиво.
Бо ж нема Вам користі ніякої від мене,
А як її немає, то навіщо тоді я Вам треба?

Але я ж кожною новою строфою
Описувала Вашу теперішню долю,
Та кому ж тепер треба правда ота?
Вона ж така гірка, не солодка, а гірка…

Ви чули коли-небудь запах смерти?
Він є відблиском раптового жаху і вічного болю.
Тоді хочеться із пам’яті все стерти,
І залишитись наодинці з собою…

Виринають спогади, мов у прекраснім сні,
Де життя було веселе й гарне,
Та ось у однім, ніби непримітнім дні,
Те все минуле здається марним.

І буде лиш день, щоб про здобутки людини згадати,
Коли у далеку путь будуть її проводжати
Від милої і такої любої серцю хати,
А потім всі спогади вітром почне замітати…

І залишаться рідні наодинці з бідою,
З сумом згадуючи хвилини спокою,
Головне, чи прийдешні покоління будуть пам’ятати,
І своїм спочилим предкам дяку віддавати…

Десь там за обрієм світів 

Завертіло все, як зазвичай, перед грозою,
І блискавкою був даний знак з небес –
Земля вмивалась чистою сльозою,
Якою обдаровував її Творець.

А далі загриміло, зашуміло –
Полився дощик тихий та густий,
Та знову ж буревієм закрутило,
І лякав землю подарунок такий.

«Чим це ж люди так нагрішили?
Чи Богу дяку нести не хотіли?
Що тепер мене ламає, гне, колотить,
Чому ж мені провини їх прийшлось покутувать?

Ісус просив же, щоб не робили злого,
Ні бідному, старому, чи малому.
І щоб жили у мирі і терпінні,
Та не послухали вони Його веління.

Тепер нищить не тільки мене, але і їх,
От у що обернувся цей їх страшенний гріх.
Та крізь віки до людей лине оте рятівне:
«Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!»

А я собі не ворог і не друг,
Не мирюся навіть сама з собою.
Дивлюся на сплетіння ліній рук,
Які показують мою майбутню долю.

Тут – щастя лине, там – пливе журба…
Не хочу вірити у це пророче чаклування!
Кричить в мені оте перше моє «Я»,
Друге шепоче, що це долі посилання.

Отак живу сама з собою,
Малюючи печальну мить.
Готую ворогу смертельну зброю,
Та серце з жалю все ж щемить.

Бо всі ж ми люди,
Хоч приносимо іншим безліч мук,
Невже ми так швидко забули,
Про радість зустрічей й печаль розлук?