Господь лишив нам заповіт:
«Вічне життя здобудете –
Нікого й ніколи не судіть,
І не судимі будете…»

В житті усяке може бути,
Але слова ці треба не забути:
«Коли ворога свого полюбите,
Тоді свою душу не загубите.»

Він з миром йшов,
А ми ім’я Його ідем війною.
Йому народ в лице плював,
Та Його серце було сповнене любов’ю…

Лише в смиренні найщирішою буде молитва,
І тільки в покорі спокій ми віднайдем.
Коли душа буде для всіх людей відкрита,
Тоді зможем позбавитися всіх життєвих дилем.

Там у Маняві на горі
Величний монастир стоїть,
Його хотіли знищить вороги,
Але Господь від цього уберіг.

Сяйво випромінюють його бані золоті,
Під ними молились як миряни так і святі.
За благословенну Богом рідну землю – Україну,
Щоб недруги не перетворили її на руїну.

Вони випросили в Бога ту свободу
Для нескоримого і волелюбного народу.
Та ми не вміємо дорогоцінне берегти,
Тому нам зараз важко хрест нести.

Там Матінка Божа плаче миром святим,
Для когось солодким, для інших – терпким.
Застерігає, щоб ми не натворили біди,
Бо доведеться тоді у палаюче пекло іти…

Блаженна тиша вечірнього спокою
Лиш кумкання жаб ледь чутно вдалині,
І видно купол церквочки святої,
Що не раз її я бачу уві сні.

Усе приготувалось до спочинку,
Після важкого і водночас радісного дня,
Шепочуться на лузі втомлені травинки,
І потихеньку засинає вся їхня рідня.

А сонечко пішло собі на захід
Воно так вірно послужило всім,
І з нетерпінням чекаєм його завтрашній прихід,
Бо всім приносить радість теплом своїм…

Ось місяць виглядає з-за хмаринки,
Освітлюючи землю лагідним промінням.
І заглядає він у всі будинки,
Розповідаючи діткам казочки вечірні…

Не знаю коли сюди повернусь я,
На рідную землю, батьківські простори,
І до тваринок своїх пригорнуся,
І обійму зелене море неозоре.

Все як у казковім сні,
З якого я не хочу прокидатись,
Але так швидко минають золоті ці дні,
І вже пора в реальність повертатись.

А навколо все росте, буяє, квітне!
Яка ж то благодатна ця краса!
Обличчя гріє сонечко привітне,
І діамантами виблискує вранішня роса.

Душе моя, радій – не унивай!
Бо це ж Господь створив цей світ прекрасний,
Богові хвалу за це віддай –
І тоді твій шлях буде ласкою встелений рясно.

Сексоти, людиська ви продажні,
Чому ви служите, чи кому?
Коли ж ви стали так відважні,
Щоб наживатись на горі людському?

Коли ридаю – ви всміхаєтесь,
Коли паду вже від утоми -
Ви собі тихо зловтішаєтесь,
Немов зійшла я зі шляху святого.

Не зійду я!
Навіть і не сподівайтесь,
Хоч як би не поганили моє ім’я,
Вже так сильно не старайтесь.

Вам заважає та колода в оці,
Вже скоро впаде ця пелена,
І повернеться до вас ота жорстокість,
І вип’єте чашу спокути до дна.

Ви зраджуєте себе, Бога, Україну,
Потонете вже скоро в тих гріхах,
Душа ваша перетворилась на руїну,
А життя – суцільний жах.

Мені говорять: Заспокійся –
Це все дрібниці, просто так»,
Щоб кожен тим задовільнився,
Ніби не вам, але й не нам.

Але ж тепер усім так добре,
Усі веселі і щасливі,
Відчули свою силу владну,
Бо по-їхньому вчинили.

Ну то і далі зраджуйте і прогин ... Читати далі »