Я дякую Богу за все,
За радісні зустрічі й гіркі розлуки,
Бо Він дав нам усе це відчути,
Щоб зрозуміли, для чого тут живем.

Хоч не раз засипало снігом мою стежку,
І не раз заливало грозовим дощем,
Але я Вам скажу відверто,
Що дякую Богу й за це.

Якби не падала так боляче,
То і не знала б як важко піднятись,
І не вміла б молитись так гаряче,
І на Бога не навчилась б покладатись.

А так знову і знову звертаюсь до Бога,
З подякою щирою, за те, що живем,
Бо Він прийшов з миром і любов’ю,
До нас, грішних і байдужих людей.

Поплач – очисти стомлену душу,

Знай, що я твій спокій не порушу. 

І очі мої тобі не скажуть: «Ні!»,
Бо знаю, як важко тобі на цій землі.

Не вір у долю,
Бо зажене тебе в неволю.
Повір у свої власні сили,
Хоч знаю, що тобі уже й несила.

Невже ти думаєш, що це кінець?
Коли на голову вдягли колючий цей вінець?
Це для них настав смутку час,
Ти чуєш? Для них, а не для нас!

Не хвилюйся так – усе мине,
І вже не буде так, як зараз є.
І твої гарячі сльози змінить чудовий сміх,
Який лиш комусь подаруєш, бо він не для усіх…

От і пройшла оця весна –
Пробігла, промайнула, пролетіла,
І таку приємну легкість забрала з собою вона,
Так швидко, що я й озирнутись не встигла.

І ось вже до хатини завітало літо,
В волосся заплело барвисті квіти.
Чому ж не радує мене п’янке тепло?
Хоч так давно відчути хотіла я його.

Може, тому, що я не знаю,
Що на мене там чекає,
За тим пахучим і шовковим сіном,
Бо уже час прийшов збирати розкидане каміння.

І все тоді мине,
Зате залишиться надія,
Вона мені в серце віру посіє,
Що все таки десь щастя чекає мене…

Безмежна голубінь величного неба,
І віє прохолодою від кришталево-чистої води,
І все гласить: «Наполегливо іти треба,
Вперед до такої бажаної мети!»

Бреду босоніж по шовковій траві,
Чути як вдалині співають солов’ї,
І так не хочеться кудись іти, спішити,
Якби ж цю мить прекрасну зупинити!

Тоді я б захоплено милувалась нею,
Здивовано затамувавши подих,
А так пролетить разом з шаленою весною,
І навіть не встигну оглянутися навколо…

Р.В. присвячується... 

Вона сміялась щиро, від душі,
І очі сповненими були щастя,
Хоч за вікном шуміли грозові дощі,
Здавалось не торкнеться це її нізащо.

Дивилася вперед поглядом сміливим,
Таким упертим, сильним – не мрійливим.
В душі ідея волі палала незгасимо,
І кликала до боротьби щодня, щогодини.

Така відважна і завзята галичанка –
Справжня донька Вкраїнської землі.
На ній прекрасна уквітчана вишиванка.
І сама чудова як раннє сонце навесні…

Не ображайте українку!
Віддячить так, що й внуки не позбавляться від бід.
Цінуйте й поважайте працю жінки,
Тоді у злагоді й мирі будете жити повік!