«Благословляйте, а не проклинайте»
(Рим.12:14)

Борюся, борюся і знову борюся –
Б’юсь об стіни зла і клянуся,
Що не втрачу все людське. Боюся
Забутою бути на останку днів.

Чомусь новому у долі навчуся –
Щось втрачу, а чогось доб’юся.
З неправдою давно вже не мирюся,
І комусь на радість, дурною зроблюся.

Бо до істини так важче дійти:
«Він нерозумний, ти його прости».
Та ж не треба так йому клясти
Мого щастя незавершені мости…

«Нечестиві ж як мудрували, так і понесуть покарання за те,
що зневажили праведного і відступили від Господа…»
(Прем. 3:10)

Я давно вже не чекаю гОстей,
І сиджу біля стемнілого вікна.
Лише прошу, щоб комусь не довелося
Зі мною чашу горя випити до дна.

Уже відпало все бажання плакать,
Лиш злоба залишилась десь за дні.
Чомусь так захотілося віддячить
Своєму ворогу, та зупинилась – НІ!

А скільки ж я уже просила
Мене послухать, і, звісно. Зрозуміть.
За це мені ви душу розчавили,
І кинули вмирать біля воріт…

«Не осуди мене з нечестивим і не погуби з тими, що чинять неправду,
Що говорять про мир до ближніх своїх, а на серці у них зло…»
(Пс.26:3)

Під цокання копит і шум колес
Прощаюсь з добротою зношених сердець,
І з любов`ю мені близьких й дорогих –
Так у моїй пам`яті лишиться ця мить.

Холодними зимовими стежками
Поволі стишую свій невмілий хід.
Навколо світ заметений снігами
Людської правди і нещастям давніх днів.

Не плачу я – бо кому треба сліз цих ріки,
Які стануть як важкий кришталь?
Лиш хтось побачить десь при світлі зірки
Душі моєї невгасимую печаль…

«…І ось голос почувся із неба:
Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!»
(Мт.3:17)

Омий, свята вода, омий
Душі моєї незліченні рани.
Помилуй, Святий Боже, й сохрани
Від лихого ока і лукавої поради.

Охрести люд Свій нині
У радості священної води.
Хай зійде на нас дух у виді голубинім,
Щоб ми славили ім’я Твоє у всі віки.

«Хто приховує ненависть, у того вуста неправдиві,
І хто розголошує наклепи, той нерозумний…»
(Притч. 10:18)

Не за порадою прийшла оце до Вас,
А за спокоєм й довірою.
Бо цей час далеко не для нас,
Що сповнений ворожістю і безнадією.

Та світ не ділиться на лукавих і святих,
На хворих, щедрих, старих і малих.
Він до Божого тепла так звик,
Що не треба йому діл людських.

Хоч скажете, що все мине –
Воно то так, але якою кров’ю?
І хто тоді Вас спом’яне,
На тій могилці, що у чистім полі?