«Ти поклав перед Собою беззаконня наші
І таємне наше перед світлом лиця Твого»
(Пс.89:7)

Ваша підлість вижила на моїй доброті,
І очі Ваші далеко не святі.
Бо немає вже гіршого в житті,
Ніж кивати з посмішкою в бік чужих.

На цьому світі не треба подвигів отих,
Бо Бог є не мертвих, а живих.
І може доведеться ще колись
Бачити душі людські наскрізь.

І поллється з них ота доброта –
До якої Ви не звикли аж ніяк.
А попереду тільки люта пустота,
Яка болить, немов колючий цвях…

«…А Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої»
(Пс. 49:21)

Всі ми чимось одержимі –
Поки будемо живими,
І щоб у світі не робили –
Для когось лишимось чужими.

Не зважайте на ворожість –
Просто стирайте всіх і все.
Коли попросять Вас про милість –
То киньте землю їм в лице…

Не добре? – Звісно, що недобре! –
І гуманності нема.
Та хто ж стане на сторожі
Моєї віри і тепла?

«Вони загинуть – Ти ж існуватимеш;
Вони, наче риза постаріють;
Як одежу переміниш їх…»
(Пс.101:27)

Навколо все замерзло,
Ніби життя завмерло.
А всі надіються на небо,
Бо вірять, що тепло поверне.

Прокинься, серце!
Прокинься – не змерзай.
Відкрий своє віконце
Доброти для живих іще людей…

Не треба мені Вашої любові –
Нею сита вже по горло.
І байдуже, що не задоволені Ви мною –
Бо ніколи не стану Вашою рабою.

«Виведи мене з болота, щоб не потонув я,
Спаси мене від ненависників моїх…»
(Пс.68:15)

Прощаюся навіки я з Тобою,
Як із осінню вчорашньою й пустою,
Що помахала мені з листя вогняною косою,
І мовила: «Нема Його! Забудь про Нього!»

А я й забула – не буду ж їй брехати –
Не хотіла від Нього навіть вісточку мати,
Та й подалась у світ я правду шукати,
А її не здобути, і не спіймати…

Та не зник той біль,
Не відійшла тривога.
І хто ж це так посмів
Закинути дороги до Бога?!
[color=red]

«Нехай біжать назад ті,
що кажуть мені: «Добре, добре!»
(Пс.69:4)

Чужі ескізи ранкових снів –
Бездумних мрій широкі ріки.
А ти іще колись хотів,
Щоб ми жили отут навіки!

Не вистачить нам того моря,
І цього вільного неба.
І не схочемо більше Сонця –
Будемо кричати: «Не треба, не треба!»

Нам набриднуть усі –
Станем як ті звірі,
І забудуться ті митці,
Які дарували нам такі чудові мрії…