«Якби б Господь не допоміг мені,
то скоро зійшла б до пекла душа моя»
(Пс.93:17)

І досі я не вірю, що удома.
Моя Волине – я Тебе боготворю.
Бо Ти як пісня невідома
Для тих людей, що у далекому краю.

А як так хотіла хоч не хвилечку повернутися сюди,
Щоб відвідати прекраснії сади,
І вузенькою стежинкою до хатинки підійти,
Де минули мої дитячії роки.

Хоч і скажете, що це безглуздя
До божевілля любити рідний край.
Бо цими словами мене не змусять
Забути цей тихенький Рай.

«Діла Його – краса і слава;
правда його перебуває вічно…»
(Пс.110:3)

Ви вірите в далекії краї
В чудові й незабутні краєвиди.
Та чи радієте подиху своєї Ви землі,
Що для інших лиш вершечок її видно?

Вийдіть, поклоніться Ви землі,
І всміхніться до блаженного тепла
Від світла їх народжені ті дні,
Де душу Вашу спокій огорта.

Ви позабудьте заздрощі, ненависть і жалі,
І не зважайте на погане слово.
Бо Добро переможе лиш тоді,
Коли люди позбудуться усього злого.

«…Нехай осоромляться, нехай щезнуть усі,
що повстали на душу мою…»
(Пс.70:13)

Убили душу,
Знищили слова,
Залишили лиш крихітку надії
І вже ніщо мене не змусить
Побажати їм добра.

А я вірила, страждала, співчувала
Вашій важкій долі та навіть і не знала
Про Ваш наміри позбутися моєї волі.

Та я цього не забуду,
Хоч вбивайте наостанок
Мою ураженую пам’ять
Спогадами страшних світанків.

«…Бо вороги мої говорять проти мене,
і ті, що підстерігають душу мою, радяться між собою…»
(Пс. 70:10)

Це вже не бій –
Справжнісінька війна.
Із злом, окутаним в людську подобу.
Лиш заздрість їхні душі пожира,
Й ростить все добродіїв нових.
Настав вже крах
Мого терпіння, болю і страждань.
І лиш байдужість серце огорта.
Та я без жодних вже вагань
Не запитаю «Сталось щось не так?».
Хоч і ітиму поруч, та я знаю,
Що не треба тобі моєї вже любові –
Не вийти нам живими із цього двобою.

«Милостивий і праведний Господь;
Бог наш милує нас…»
(Пс.114:5)

Я йшла з Христом дорогою розпуки,
Інколи збиваючись, але день у день.
Ісус щоразу до Отця підносив руки,
І зціляв та воскрешав чужиш Йому людей…

Я плакала разом з Петром,
Бо не раз сама зрікалася
Христа, та рвалася з диявола оков,
І на Божу поміч все ж та й сподівалась…

Я не любила всіх людей –
Не могла, а, може, й не хотіла.
Хоч і не спала через тисячі ноче,
Та прощать завжди уміла…

Я до Тебе нині озовусь –
Відчиню Тобі радости двері,
Зло й ненависть у пропасть віджену,
Й настане благодать в моїй оселі.