Тим, що ненавидять і кривдять присвячується…


Коли повертаєшся додому,
Як на чужий, далекий мис.
Коли подяки не дочекаєшся ніколи,
А лиш докори: «Ти чого туди поліз?».

Де добро називають лиш ненавистю,
І справедливість там з любов’ю не цвіте.
То ж коли до досконалості
Цей темний люд таки прийде?..

Але ж хтось та й посміхнеться,
І подарує, на удачу, краплю доброти.
Чи ніжно до волосся доторкнеться,
І скаже: «Хай Тобі щастить…»

«Коли ж Ви оселялися на землях своїх, то стали, мов голубка,
у якої крила – як срібло, а пір’я сяє золотом…»
(Пс.67:14)

Не хочу, Боже, як же я не хочу
Знову повертатись у гуцульський «рай».
І не спати, плачучи щоночі,
Волине, Ти ж мене не забувай.

Ти ж знаєш – я Тебе не зраджу,
Й очей Твоїх ласкавую блакить.
Бо ж не знайдеться той відважний,
Хто може іншою мою душу полонить.

Я життя віддам за Тебе –
За Твою мову і за віру прадідів.
І лихо тому, хто порадить
Мені забути шум твоїх лісів.

«Благословляйте, а не проклинайте»
(Рим.12:14)

Борюся, борюся і знову борюся –
Б’юсь об стіни зла і клянуся,
Що не втрачу все людське. Боюся
Забутою бути на останку днів.

Чомусь новому у долі навчуся –
Щось втрачу, а чогось доб’юся.
З неправдою давно вже не мирюся,
І комусь на радість, дурною зроблюся.

Бо до істини так важче дійти:
«Він нерозумний, ти його прости».
Та ж не треба так йому клясти
Мого щастя незавершені мости…

«Нечестиві ж як мудрували, так і понесуть покарання за те,
що зневажили праведного і відступили від Господа…»
(Прем. 3:10)

Я давно вже не чекаю гОстей,
І сиджу біля стемнілого вікна.
Лише прошу, щоб комусь не довелося
Зі мною чашу горя випити до дна.

Уже відпало все бажання плакать,
Лиш злоба залишилась десь за дні.
Чомусь так захотілося віддячить
Своєму ворогу, та зупинилась – НІ!

А скільки ж я уже просила
Мене послухать, і, звісно. Зрозуміть.
За це мені ви душу розчавили,
І кинули вмирать біля воріт…

«Не осуди мене з нечестивим і не погуби з тими, що чинять неправду,
Що говорять про мир до ближніх своїх, а на серці у них зло…»
(Пс.26:3)

Під цокання копит і шум колес
Прощаюсь з добротою зношених сердець,
І з любов`ю мені близьких й дорогих –
Так у моїй пам`яті лишиться ця мить.

Холодними зимовими стежками
Поволі стишую свій невмілий хід.
Навколо світ заметений снігами
Людської правди і нещастям давніх днів.

Не плачу я – бо кому треба сліз цих ріки,
Які стануть як важкий кришталь?
Лиш хтось побачить десь при світлі зірки
Душі моєї невгасимую печаль…