Ти є людина?
Живеш з підступними помислами і гнилою душею,
Ти є людина?
Чи справді ти гідна того, щоб називатися нею?

Сьогодні кажеш «так»,
А завтра відкидаєш,
Живеш, насправді, як жебрак,
Бо людей від себе проганяєш.

Коли тобі щось треба,
То з усмішкою просиш,
А як зникає ця потреба,
То злобу на іншого носиш.

Ти є людина?
Що в тобі людське?
Вже скоро буде та хвилина,
Коли покинеш все мирське…

І буде за все свою розплата
Така жорстока і гірка,
І вже нема чого втрачати,
Бо назад нема містка.

Ти є людина!
То ж лишайся нею,
Бо ти на землі єдина,
Не заплями себе ганьбою…

На серці туга, у очах образа,
Ламалась тихо віра,
Помалу, не відразу,
І далі йти уже не сміла.

Гнів як той скажений звір,
Розірве, і не пошкодує,
Пориву цьому ти не вір,
Бо він тебе марнує.

А що з тобою далі буде?
Ти як те зимове чудо,
Як тільки сонце гляне,
Так потрохи і розтане.

І з пусткою в очах,
І з помстою у серці,
Як зранений той птах,
Який от-от і розіб’ється.

Ридання не поможе,
І бійка не зарадить,
Втрачаєш найдорожче,
Його от-от уже не стане…

                    Омліває душа моя з туги за Твоїми законами кожного часу...
                                                                                          (Пс.118:20)

Моя душа лишилася мовчати,

Не хотілось їй ні плакати, ані сумувати,
Бо всім єством уже перехворіла,
Й палка любов давно перегоріла.

Ще досі почувається нестерпно важко,
Немов загнали її у вічну ту упряжку,
Від цих проклятих спогадів уже стомилась,
А вони її зсередини дужче все ятрили.

А я іду і мовби задихаюсь,
Так сильно стисло в грудях,і не відпускає,
Повітря маленькими ривочками ковтаю,
І все, що діється навколо,навіть, і не помічаю.

А далі прийде новий день,
І вселить в душу спокій і надію,
Вона заспіває сотні нових пісень,
І всі думки за вітром з попелом розвіє…

                                       Нехай будуть із волі Твоєї слова моїх уст, а думки мого                                              серця перед лицем Твоїм, Господи, скеле моя й мій                                                                                                        Спасителю!
                                                                                                   (Пс.18:15)

Сьогодні знову на рік я постаріла,

Хоч бути дорослою завжди хотіла,
А зараз хочу повернутися в дитинство хоч на мить,
Можливо там краще навчилася б любить.

Сьогодні стала справді самостійною,
Але зовсім не впевненою, далеко не вільною,
Завжди готова всім допомогти,
Але своє щастя не спромоглась знайти.

І хоч по життю я лиш почала свій хід,
Та боюсь, що не встигну лишити гарний слід,
До людина на землі доти живе,
Поки пам’ять про неї є у людей.

Але я не боюсь бути людьми забутою,
Краще ... Читати далі »

Здається, я дійшла до крайньої межі,
Нема куди іти, нема що відчувати,
Позаду залишились майже невидимі сліди,
Нема із ким стояти, нема кого чекати.

Ти скажеш, що усе мине,
Забудеться, минеться, обійдеться.
Та минуле мені ніхто вже не верне,
Такого відчайдуха звісно ж не знайдеться.

«Забудь все, що було –
Треба ж вперед іти!..»
Так моє серце кожного навчало,
Та не дало мені кінцевої мети.

Мало рухатися далі,
Нещадно топчучи минуле,
І розподілені уже всі ролі,
Та серце все ж не обмануло.

Воно тихо шепотіло:
«Стій, зупинись, так швидко не лети...,
Не озирнешся як уже й минуло,
Радій, що маєш, бо вдруге не знайти…»

А я летіла навздогін до мрії,
Коли казало, що вона вже тут,
І тепер стою на роздоріжжі ліній,
І вибираю собі новий маршрут.