«Сказав Господь Господові моєму: Сиди праворуч від Мене,
Доки покладу ворогів Твоїх біля підніжжя ніг Твоїх» (Дн. 1:34-35)

Червона кров на тлі чорної землі,
На якій гинули як вороги, так і свої.
Ішли на смерть кращі сини твої, Україно,
І для своїх батьків були вони дорогими…

Але знали вони, що це не життя, а мука,
Бо як немає волі, то тоді й життя нема.
І хай плачуть посивілі батьки за своїми дітьми,
Зате знатимуть, що вони їм вільну долю дали.

А тепер нащадки героїв оцих,
Не визнають подвигу героїв своїх,
І перевертаються подвижники у могилах тісних,
Бо не розуміють благородних вчинків їх.

Цей червоно-чорний стяг як символ боротьби,
За Україну, рідну землю, щоб її не захопили вороги,
Стоїть він і нагадує про нашу свободу,
Яка так довго виборювалась для народу.

Для когось прапор – це святиня,
Для інших – скалка у оці,
Але він є минулому данина,
І стоїть на пам’ят ... Читати далі »

Крутило, вертіло, мело,
І снігом в лице сікло,
Таким мокрим, неприємним і густим,
Та він танув на льоту, і земля не вкривалась ним.

Зима сипала його весні наперекір,
А весна перетворила на струмочки увесь сніг,
Бо це її вже час, її пора настала,
Якої вона давно з нетерпінням чекала.

Вона має право на нове життя,
На мир у домі, злагоду і щастя,
І має давно вже відступити дивна ця зима,
Бо вона уже царівною на землі цій побула…

Відчула смак теплого повітря я,
І зрозуміла, що прийшла та світлая весна,
І є наснага, щоб приємне щось робити,
Але найбільше хочеться лиш жити, жити й жити!

І вже не йду, а, мов, на крилах я лечу,
І не можу передати словами я радість оцю.
Зникли темрява, смуток і суєта кудись,
І ще хочеться більше з надією уперед іти!

Природа пробудилась із зимового сну,
І всім сповіщає про цю світлу пору,
Про весну щебечуть усюди солов’ї,
І вістка лине ця аж до країв землі…

Весна прийшла! Весна прийшла!
Усі її давно чекали!
Нам повно щастя принесла,
Якого ми так щиро бажали…

Дорогою йшла втомлена любов,
Наскрізь поколота тяжкими ранами,
І з них так боляче текла та невинна кров,
І дивувалася чому люди жорстокими стали.

Її топтали, гнали,
Нещадно нищили, вбивали,
Та не могли ніяк зламати,
Бо її мета знову і знов воскресати.

Хтось зустрічав її вороже,
Інші тремтіли над нею,
Перед її подихом ніхто встояти не може,
Хоч багато ідуть в ім’я її війною…

Любов терпіла, якби важко не було,
Хоч життя часто її на край прірви несло,
Служила самовіддано, не потребуючи дяки,
І єднала людей, які мають різні смаки.

І, може, настануть кращі часи,
Коли собою щастя буде дарувати.
І будуть її чекати як вранішньої роси,
Щоб землю після темної ночі іти напувати…

То сонце світить ясно,
То рясно сипле сніг,
Як зараз це усе невчасно,
І вносить сум у нас самих.

Йде боротьба весни з зимою,
Непевна, сильна., і жорстка,
Ми боремось самі з собою,
І надія на успіх така хитка.

За кого ми? Або за чим ідем?
За денне світло, чи за непроглядну тьму?
За уквітчану весну, чи за люту зиму?
Чи ту вічну істину колись ми віднайдем?

А , може, йти за тим, що тільки для нас добре,
І щоб той вітер перемін нам не сік в лице,
І для чого творити те все благородне?
Коли воно нам ніякої користі не несе.

В той день, коли забудем все духовне.
Тоді і Бог залишить нас самих,
І для чого Він віддав себе жертовно?
Коли ми не визнаємо цих заслуг усіх.

Тож визначмося, для чого ми живемо?
Бо не можна служити водночас Богу й мамону,
Якщо будемо цим двох силам служити,
То ми не зможемо з собою у злагоді жити.