Віє сумом від прийдешньої осені,
Віє холодом від майбутньої зими,
Чи Вам не здається, що вже досить
Лиш просто називатися людьми?

Навкруги тільки втрати,
Як важко їх переживати,
Бо кожному прийдеться помирати,
І тоді настане час справедливої відплати…

Хоч до зими ще так далеко,
Та вже летять у вирій лелеки,
Хоч і не буде такої жахливої спеки,
Та все одно ми не зможемо говорити відверто.

«…Цей є Син Мій Улюблений,
В Якому Моє благовоління…»
(Матф. 17:5)

Преобразімося усі нині,
Як колись Ісус на святім Фаворі,
Щоб почули: «Ви, мої улюблені»,
І зрадіємо цій хвилині…

Щоб не злякались як ті ученики,
Що від голосу господнього попадали навколішки,
І дивились на світло риз скільки могли,
Бо вони такого чуда ще не бачили…

І щоб сказали: «Як нам з Тобою добре
Господи тепер і повсякчас»,
І яке б нас не спіткало горе,
Ти завжди порятуєш нас…

Царство Небесне і вічная пам’ять...

Природа сумує за тобою –
Плаче дощовою сльозою,
Хоч людина і повинна помирати старою,
Та пам’ять про неї має бути вічно молодою…

Останні живі квіти,
І, засмучені трагедією діти,
Верба похилила золотистії віти,
Усі прощаються з тобою назавжди.

З могили ти уже не встанеш,
І рукою по рідній землі не проведеш,
Зате з неба на нас грішних поглянеш,
І душею додому помайнеш.

"…Коли нас ображають, - благословляємо;
коли переслідують, - терпимо; коли лають, - молимося;
ми стали наче сміттям світу, покидьками для всіх аж досі…"
(1Кр. 4:12-13)

Ми сумніваємось у всьому –
Навіть у дні ось цьому.
Чи буде нам добре у житті позаземному?
Чи зазнаємо погибелі у ньому?

Хоч Ісус і сказав, що врятує всіх,
Хто служитиме Йому повік,
Та ми не виконуємо Його заповідей як слід,
Тому і сумніваємося у словах цих.

Отож не будьмо як Хома невіруючий,
І не підкорюймо цей світ, бо він такий гнучкий.
Хоч і женуть, та Ви не відмовляйте,
Хоч і клянуть – все одно благословляйте…
[color=red]

Випустіть на волю
Змучену долю,
Нехай пройде по житньому полю
З довгою русявою косою.

Поговорю із нею як із старшою сестрою –
Насміємося й наплачемось доволі,
Кожна насолодившись самотою,
І наситившись людською глупотою.

Її хрест – зціпивши зуби, мовчати,
А мій – гірко тужити й ридати,
Інколи їй хочеться головно закричати,
А мені просто у тиші помовчати…