Люблю запах диму – він мені асоціюється з пізньою осінню, також це аромат дитинства, коли я сідала з татом біля вогнища і він мені розповідав якісь цікаві історії, а я спостерігала як тліє сухе листя і зілля.
От так і наше життя як те багаття – спочатку його треба запалити, щоб воно розгорілося, тобто ми починаємо реалізовувати себе в чомусь, далі воно вже горить яскраво, або не дуже, це залежить від того, що ми палимо, а якщо спроектувати на нас, то як втілюємо наші плани і наміри в життя. А потім відбувається процес поступового згасання, тління – це вже коли наше тіло стає немічним і відбувається підготовка до переходу в інше життя – вічне, або як би сказали філософи – з буття в небуття. Звісно, це умовний перехід, адже це все відносне, для цього світу ми вже будемо в небутті, а для іншого – прийдемо з небуття в буття. Тому кажучи про такі речі, потрібно це все використовувати відносно до чогось, а не відірвано, бо то вийде суцільна метафізика, а вона дуже любить займатися «софі ... Читати далі »

«Його очі… Вони сповнені такого життєрадісного блиску і щирості, що це просто неможливо передати словами. Ці очі кольору небесної блакиті, так і хочеться дивитися і дивитися в них. Вони заворожують, манять за собою, і відчуваєш, як ти вже летиш десь над землею у полоні нового почуття, яке колись назвуть коханням…» - так думала собі Квітослава.
«Її волосся кольору пшеничного колосся і жовтогарячого сонця – воно розвіюється і таке враження, ніби тебе огортає шовк. Воно просто засліплює своєю красою, торкаєшся його і відчуваєш неперевершену м’якість і тепло. Так само і її усмішка – вона звеселяє, надає наснаги і віри у себе…» - промов про себе Яромир.
«Але ж це не буде тривати вічно, адже ти захоплюєшся не людиною, а саме якимись її зовнішніми рисами. Роки згодом накладуть свій відбиток, втратиться ця вся привабливість, і буде нічим милуватися. А з іншої сторони треба насолоджуватися цими митями, коли ми разом, бо потім може і не бути дано такого шансу милуватися такою красою. < ... Читати далі »

«Ну, заїк…» - почулося мені крізь сон. О,ні! Що знову, ці звірі правлять світом? Та не може цього бути – не хочу цього, не хочу… Нарешті я прокинулася і з полегшенням зітхнула, тому що зраділа, що цей кошмарний сон не виявився реальністю.
Просто вчора ввечері я читала роман-антиутопію Джоржда Оруелла «Ферма тварин», де описувалося, як звірі захопили владу і володарюють усім. Тому і не дивно, що мені приснився такий жах. Але «ну, заїк…» мені не примарилося – це моя сусідка по кімнаті Матільда так називає свого хлопця Браяна. Також деколи звучить у його адресу «котику», «сонечко», «коханий». Але чомусь «заїк» - це найулюбленіша назва Матільди, але і відповідно Браяну вона теж подобається. Так що не лише у антиутопіях владу над людьми мають звірі, але і в реальному житті таке деколи трапляється.
Мене це трохи нервує, адже я цю назву чую близько 50-ти (як мінімум) разів на день, адже Матільда зі своїм «зайченятком» (м’яко кажучи) говорить майже цілодобово. Рай на землі для мене н ... Читати далі »

Волинська земля вже ось-ось зникне за обріями, а натомість відкриються безмежні простори Галичини (зокрема Львівщини). Мар’янівка або Горохів – це остання станція, яка ще знаходиться на території Волині, (якщо їхати поїздом Ковель-Чернівці), а наступна – Стоянів вже перебуває на Львівщині.
На перший погляд здається, що немає вже такої радикальної різниці між областями, адже це є одна Україна, і її не варто розділювати. Я погоджуюся з тим, що наша країна єдина і ми, українці, повинні триматися один одного, але все ж таки міжрегіональні відмінності існують, як не крути.
Але в цьому питанні є певний парадокс: коли ми перебуваємо за межами України, то нас постійно «тягне» на рідну землю, здається хоча би ногою ступити. (Згадаймо Т. Шевченка, який так сумував за рідною Україною: «…А я дивлюся... і серцем лину
в темний садочок на Україну…») А от коли ми знаходимося на території нашої держави, то тоді вже нам хочеться «додому», в більшості цим словом ми називаємо рідний населен ... Читати далі »

Зараз для Української Держави настали скрутні часи. Якщо така ситуація, яка складається на даний момент буде продовжуватися далі, то її просто може не стати. «Та цього не може бути! – заперечите Ви. Є ще багато свідомих українців, які у будь-яку хвилину готові стати на захист нашої неньки.»
Але проблема полягає не в тому, чи вони налаштовані на підтримку України, чи ні, а біда в тому, що перший крок чомусь робити ніхто не береться. Як казала моя колега: «Та нема що дивитися ті новини, от як буде революція, то я обов’язково вийду на допомогу». Звісно, що підтримати легше, ніж розпочати – я з цим цілком згідна.
Зараз багато говориться у патріотичних колах, що відбувається деградація суспільства загалом – викривлення ціннісніх орієнтацій, відсутність моралі як такої взагалі. І в цьому зазвичай звинувачують наших сусідів, то зі Сходу, то з Заходу. Я частково погоджуюсь з такою думкою, адже справді наші «сестрички» вже достатньо полонізували і русифікували Україну, але не потрібно ... Читати далі »