«…тих, що звернули на криву дорогу неправди,
нехай залишить Господь разом з тими,
що чинять беззаконня…»
(Пс. 124:5)

Ми маємо те, на що заслужили,
Бо нас сміливості не навчили.
Від переконань вже давно відступили,
І свою долю навмисне ворогу доручили.

А зараз тихенько жалкуємо –
Самі ж собі труну маструємо,
І, напевно, коли буде пізно, тоді відчуємо
Той ніж у серці, що нам нагострили…

Тож далі говорімо одне, аробімо інше,
Хіба ж ми здатні на щось більше?
Тоді виникає питання: «Навіщо
Давати нам щось, якщо і так це хтось забере?»

«Бо ворог переслідує душу мою,
втоптав у землю життя моє,
посадив мене в темряву, як давно померлих»
(Пс. 42:3)

Нарешті дійшов він до мети –
Позаду залишились друзі й вороги,
І з ким далі до іншої гори іти?
Коли всі люди знищені були.

Скільки їх було – добрих. І злих,
Лукавих, нещасних, і колись дорогих,
Яким «люблю» сказати не встиг,
Зате в болото втоптав всіз умить…

Він озирнувся, і поглянув униз –
Яким бузглуздим був його каприз,
Для чого він сюди поліз?
Якщо життя вже давно пішло навскіс.

«…І іменем Твоїм вони радуються весь день,
і правдою Твоєю підносяться»
(Пс. 88:17)

Моя душа летіла десь у небо –
І все земне було вже так далеко.
Раптом стало так легко, легко –
І забулись всі погрози й небезпеки.

Не можу думати про щось буденне –
Воно мені стало таке мерзенне.
Тепер мені все стало абсолютно непотрібно,
Чому раніше зробити це не сміла?

Забудьте про моє Ви існування –
Це душ непереборне бажання.
Передайте найпалкіші вітання
Землі, і подаруйте моє віншування.

«Бо Він сказав — і сталося, Він повелів — і створилося»
(Пс.32:9)

Десь глибоко на дні моря
Тихло лежала людська покора.
Їй так хотілось побути на волі,
Та звідусіль зупиняли хвилі докору.

Але вона все рвалась, рвалась, рвалась,
І раптом… зневагою стала.
Та на поверхню моря несподівано дісталась, -
Де берег рятівний знайти сподівалась.

Але його так і не знайшла,
Хоч ще з більною швидкістю пливла.
По хвилях покотилась далека луна
Здавалось, що зневага нестримно рида…

Отак і ми, ламаючи себе,
Інколи нищимо щось Богу дороге.
Навчімось довіряти Господу себе,
І хай поряд з нами спокій живе.

«Встань, Господи, щоб не підносилася людина…»
(Пс. 9:20)

Нарешті визнала, що я не права,
І для чоготоді жила?..
Покотилась пекучая сльоза,
Як буває ранять ті гострії слова.

Немов якийсь поєдинок відбула,
На якому перемоги не здобула –
Вічність десь її віднесла,
А крил мені так і не знайшла.

І тут раптов полився дощ –
Який жорстокий цей урок.
Напевно, Він до ниток вже промок
Від моїх безжальних думок.